Місячна долина. Джек Лондон
ліву руку.
– Бачите цього персня? Хоч який ви там дужий, а не спромоглися вдягнути мені такого на палець. А Біллі Робертс зробив це за один тиждень. Він пошив вас у дурні, Чарлі Лонгу, і потрапив поладнати зі мною.
– А нехай вам трясця! – відрубав Лонг.
– Він не такий, як ви, – не спинялася Сексон. – Біллі – справжній чоловік, чесний і порядний.
Лонг хрипко зареготався.
– Він з вами спритно впорався!
– Із вами також! – відтяла вона йому.
– Я міг би вам багато дечого про нього розказати. Повірте, Сексон, – тиха вода греблі рве. Якби ви знали…
– Краще не в’язніть до мене, – урвала його Сексон. – А ні, то я йому все скажу, і він вам покаже, хвалько ви нікчемний!..
Лонг ні в сих ні в тих переступив з ноги на ногу, а тоді неохоче відступився:
– А ви козир-дівка! – скрикнув він, нарешті, аж трохи захоплено.
– І Біллі Робертс не згірший за мене! – засміялася вона й рушила своєю дорогою. Пройшовши кілька кроків, вона зупинилась. – Слухайте-но!.. – гукнула вона.
Здоровань коваль обернувся до неї.
– Там за рогом стоїть каліка. Підіть і почастуйте його стусанами, якщо вам руки сверблять.
За короткий час своїх заручин Сексон спокусилася на одну зайву витрату. Вона замовила фотографові півдесятка власних фотокарток і мусила віддати за це свій цілоденний заробіток. Біллі запевняв, що без фотокартки коханої для нього життя стане нестерпне: на ній має зупинитися його останній погляд перед сном і перший уранці. Натомість його дві картки – одна звичайна, а друга, де він у пасастому боксерському одязі, – прикрасили її дзеркало. Дивлячись на що останню фотокартку, Сексон щоразу згадувала чарівні материні розповіді про давніх саксів та про морських завойовників, що вчиняли напади на англійське надбережжя. Із старого комода, що мандрував преріями, вона часто виймала одну зі своїх священних реліквій – невеличкий материн альбом, на сторінках якого було понаклеювано багато газетних вирізок із віршами про життя піонерів у Каліфорнії. Окрім віршів, були тут і ілюстрації та репродукції давніх гравюр, теж повирізувані з журналів, що ними зачитувалися попередні покоління.
Гортаючи звичними до того пальцями знайомі сторінки, Сексон зупинялася на одному малюнкові, – скільки разів вдивлялася вона в нього! Під сірим похмурим небом, серед стрімчастих диких скель, з десяток темних, довгих і вузьких човнів з дзюбатими, наче у велетенських птахів, провами підпливає до піскуватого пінявого берега, а на човнах напівголі мускулясті вояки з крилатими шоломами на білявих кучерях. У руках вони тримають мечі й списи; одні чоловіки стрибають з човнів у воду, інші, по груди у воді, вже виходять до берега. Насупроти них – захищаючись від навали – дикуни у звірячих шкурах, зовсім не схожі на індіян; частина їх купчиться на березі, а решта, по коліна в воді, суне на ворожі човни. Боротьба вже розгорілася, і подекуди хвилі, набігаючи, змивають у море тіла забитих та поранених. Один білявий завойовник лежить, розкинувши руки, на дні човна