Пригоди Клима Кошового. Продовження. Андрей Кокотюха
Тонка, але шпарина.
Відчинено.
За Басею такого ніколи не водилося. Могла забути рукавички в салоні, та забути зачинити двері – це не про неї.
Кошовий потягнув за ручку.
Перше, що побачив, ступивши до передпокою, – її зимове пальто. Мала їх три, але виходила тільки в цьому, новішому, сезонному.
– Басю! – крикнув Кошовий, причиняючи двері за собою. – Басю, ти вдома?
Зробивши ще кілька кроків, побачив широко прочинені двері спальні.
– Басю!
Вона була вдома.
У спальні.
У білій весільній сукні.
Лежала на ліжку горілиць, накрита фатою.
– Басю!!!
Пакунок випав.
Кошовий переступив через квіти.
Не треба було підіймати фату, аби все побачити. Крізь шифон просвічувалося червоне.
– БАСЮ!!!!
Але підняв.
Щоб зазирнути в її широко розплющені мертві очі. Побачити губи, застиглі в передсмертній мольбі.
Широкий червоний шарф, яким хтось незграбно накрив її від горла до погруддя, до плечей.
Червоне й біле.
Климентій Кошовий, успішний адвокат і хвилину тому – щасливий наречений, заскавчав побитим цуциком, повільно опускаючись перед ліжком навколішки.
Львів, грудень 1913 року, Верхній Личаків
Останньою краплею стала поява Януша Навроцького на її похороні.
Потім, десь на третій день, зрозумів: тримався до останнього, але накопичену злість рано чи пізно довелося б на комусь зірвати. Тож хай краще це буде газетяр, давно заслужив. Кинувся з кулаками просто на цвинтарі, навіть труну ще не почали опускати. Повалив, почав копати ногами, щось вигукувати. Якби не втрутився особисто Франек Віхура, хтозна, думав Клим, чи не довелося б відбувати там ще один похорон.
Прощатися з Барбарою Райською прийшло стільки народу, що останні в черзі не бачили й навіть не чули скандалу біля свіжої могили. Ті, на чиїх очах вибухнуло, мовчали. Дорікнути вбитому, майже розчавленому горем Кошовому ні в кого не повертався язик. Кароль Лінда, котрий теж прийшов підтримати, взяв ситуацію в свої руки, згріб порушника спокою за карк і безцеремонно вивів за цвинтарну огорожу, тільки іншим шляхом, через непримітну хвіртку. У Навроцького стало розуму не обурюватися, не протестувати, хіба вже на вулиці буркнув щось про скаргу до мирового судді. На що поліцейський прицілився відважити скаржнику копняка, аби журналіст заразом позивався й на нього. Після чого Навроцький нарешті подався геть, кинувши на прощання кілька дошкульних, як він вважав, фраз на адресу невдячних нишпорок.
Кошовий насилу опанував себе, змусивши відбути скорботну церемонію до кінця. Прийнявши співчуття від останньої на сьогодні погано знайомої йому людини, поїхав із тими, кого вважав найближчими, на поминальний обід. Там остаточно втратив над собою контроль, всі лиця злилися в одне, і знайшов себе того ж вечора, лиш дуже пізно, у кнайпі «Під вошею».
Чому вітер загулу поніс саме туди, Клим не замислився. Він узагалі не пам’ятав