Іменем сонця. Юрій Сорока
Семене, тут побували справжні звірі. Або звір. Поглянь.
Вони зайшли у першу з кімнат, посередині якої знаходився убитий лакей. Зодягнений у ліврею труп лежав на спині. Його пишна перука сповзла з голови. Живіт був розрізаний, як і у попереднього потерпілого – одним розмашистим ударом надзвичайно гострого ножа. А потім скоріш за все копирсались у нутрощах. Семен, зітхнувши, перевернув труп. На лисій потилиці у померлого були помітні три вогнепальні поранення, розташовані у ряд.
– Зайшли через двері, не ламали, – зауважив Костенко. – Лакей скоріш за все сам відчинив. Помітивши, хто до них завітав, спробував утекти. Але цієї миті у нього поцілили.
– З чого стріляли? – запитав Семен, роздивляючись поранення на голові нещасного.
– Важко сказати, можливо, заряджений картеччю мушкет…
Семен оглянув тіло і похитав головою.
– Пістолет. Зовсім невеликий – поранення сліпі. Але стріляли тричі, – сказав він.
– Для чого?
– Цього я поки не знаю. Що ж, продовжимо огляд.
Вони перейшли до світлиці, у якій поряд з перевернутим столом лежав сам господар. Семен неквапно оглянув розтерзане тіло, потім пройшовся кімнатою, відзначивши, що у ньому щось пильно шукали. Про це красномовно свідчили перевернуті речі на полицях, потрощені скрині й відкриті навстіж дверцята шаф, вміст яких був розсипаний на підлозі. Однак дуже швидко у поле зору потрапило зірване з стіни зображення менори[10]. Навіть здалеку було помітно, що рамка картини виконана зі щирого срібла. Проте вона, вочевидь, не зацікавила убивцю. Як і кілька срібних підсвічників на підлозі. Семен старанно замалював щось у нотатнику, після чого наблизився до убитого. Вже звичним рухом повернув його долілиць.
– Та ж картина, – у задумі мовив він. – Три кулі у потилицю. Але окрім них рана на тім’і. Очевидно, цього чоловіка просто позбавили здатності рухатись перед тим, як убити.
– Для чого?
– Хоча б для того, щоб мати можливість перезарядити пістолет.
– Тричі?
– Навряд. Це зайняло б надто багато часу. Але кулі три.
– Дивно, – у задумі хмикнув Костенко.
Огляд найбільш трагічної частини місця злочину не додав майже нічого нового. Хіба той факт, що Ірену Дубровицьку і її маленького сина було убито в інший спосіб, аніж решту нещасних. Матір кілька разів ударили холодною зброєю. Дитині перерізали горлянку. Тіло жінки розрізати не намагались. Але у тулубі дитини нишпорили, як і у тілах попередніх жертв. Семен відчув, що з нього досить. Жорстокість невідомого убивці перевершувала усілякі межі. І коли убивство матері можна було пояснити хоча б усуненням свідка, то кому завадив хлопчик, який, судячи з усього, не умів говорити? Цього Семен Паливода пояснити не міг. Тим більше не міг пояснити, для чого було розтинати тіло. Хіба убивця не був людиною.
– Різник, – немов прочитавши його думки, сказав Костенко. – Це міг зробити лише різник.
Паливода підійшов до вікна і став так, щоб трупи і кров залишились поза межами поля зору.
– Я
Зображення золотого семисвічника, одного з символів юдаїзму.