Іменем сонця. Юрій Сорока
але за мить усе попливло перед очима, і він майже поринув у безодню, яка не містила образів і звуків. З останніх сил рвонув з-за пазухи пакунок і, розвернувши закривавлене ганчір’я, високо здійняв угору долоню, на якій лежало людське серце.
– Ось твоя жертва, сонце! – з усіх сил заволав він. – Візьми її!
Коли свідомість повернулась, залишились лише тиша і холод. Розплющивши очі, Мешика побачив себе посередині великої засніженої галявини. Навколо нікого не було. Він похапцем звівся і розпочав діяти. Насамперед виламав кілька сухих гілок і вторував у снігу невеликий майданчик для вогнища. Поламав дрова на короткі цурпалки, притрусив зверху шматками сухої кори й тремтячими руками намацав у кишені кресало. За кілька хвилин вогнище, перетворившись із перших несміливих язичків на багаття, горіло, зігріваючи Мешику. Він зачекав ще трішки, після чого взяв серце у зігріті долоні й обережно поклав у полум’я. Сам застиг над вогнем, здійнявши руки вгору. До сонця, яке підвелось над небосхилом й іскрилось у паморозі на вітах ялин. З вуст Мешики лунав спів, подібного до якого ніколи не чули мешканці вкритого сніговими заметами Поділля. А постать страшного Міктлантекутлі залишилась нічним жахом у минулому.
Поставав новий день.
За годину, засипавши снігом рештки багаття, Мешика пішов геть. Він минув узлісся, вийшов на стежину, що прямувала від села вздовж річки й закінчувалась перед воротами одинокої хатини. Ранок веселими нотками позолотив стріху, вибілив стіни й почорнив живопліт. Він надто добре знав цей будинок, щоб мати сумнів, чи потрапив у потрібне місце. Подорож, що зайняла половину життя, було закінчено. Він удома. Щоправда з багажем, який надто важко нести людині. Вони повернуться знову. Повернуться наступної ночі. І Мешика повинен мати, чим їх зустріти. Кожної ночі. Допоки сонце не помре й не народиться знову.
Розділ І
Змилені коні здолали крутий підйом і винесли ридван на пагорб. Коли дорога почала збігати у долину, вони, підкоряючись вигукам кучера і свисту батога, перейшли на галоп. З кінських пащ вихоплювались хмаринки білої пари, втомлені тварини похропували й бігли з останніх сил. Було помітно, що екіпаж здолав чималий шлях, і коні потребували відпочинку. Проте закутаному в овечий кожух кучеру до цього не було жодних справ. Він слідкував лише за швидкістю. Скоро ридван, порипуючи полозами, влетів до передмістя й наповнив тиху, засипану пухкими сніжними кучугурами вулицю тривогою гонитви. Напівсонний Сатанів[1], що завмер у снігових заметах, одразу прокинувся. Міщани в очікуванні події, яка зруйнувала б чари сонного царства, заметушились. Десь у вікні з’явилось зацікавлене обличчя, в одному з будинків рипнули двері, випускаючи господарів на дворище. І вони стояли, спостерігаючи за подорожніми. Незграбні у своїх накинутих на швидку руку кожухах, у пухових хустках або високих баранячих шапках. Навіть рабин вийшов з синагоги. З мудрістю усього прадавнього народу спробував роздивитись, хто порушує спокій містечка десятком запряжених цугом вороних, похитав головою і повернувся
Сатанів – у XVII сторіччі одне з прикордонних міст Речі Посполитої. Маєтність родини Сенявських. Нині селище міського типу у Хмельницькій області.