Чорт зна що. У кігтях Хапуна. Антология
його своїми чорними клубами, мов млинськими каміннями, на ніщо. Повітря стало густе і чорне, мов смола, що булькотить і клекотить та горючими шматками розприскується з відкритого казана.
Це потвори розпочали свій танок, опираючись на грудях гір.
Зойкнуло самітне Сокільське і протяжним свистом попрохало помочі в Писаного Каменя, в Лелькова і в Скупови.
– Рятуй, – пронеслося долиною Білої Ріки, Річок і загубилося в Пробійній,
І знову тишина. Природа вслухується з запертим віддихом. Тиша. Ша…
І той вітрець, що перед хвилиною, скрившися за Груником, легенько віддихав, нараз завертівся в дикому аркані на місці, зірвався з землі, відбився від верхів і вдарив у темінь неба та клубовище потвор розбив, розтер, розігнав і відслоненому небові післав жагучий привіт.
Заклубилися потвори і гаркнули на зірки. В потоках води втопили вітер, одним помахом зжерли зірнички, потім самі спустилися на верхи і їх перевертали, перемішували, вирівнювали.
– Рятуй, – застогнали Біла Кобила, Великий і Малий Погар та Магура і, вирвавши кількасот смерек, перекинули їх через Кринти, мов великанську розсипану китицю, прохаючи помочі в Чорногори і приносячи їй дар.
Зникали верхи за верхами, топилися долини за долинами, роздушувані страшними стопами потвор. Тільки Говірля, Петрос і Мунчел, піднісши гордо свої широкі чола, дерли шпицями волохаті лаби на шматки і кидали їх поза себе.
Злісно заскавуліли ранені потвори і з усієї сили наперли на чорногірські верхи. Мов велетенським кресалом черкнув би хто об чорний кремінь, так сипнули вони на гори градом іскор і небо запалили. Страшенний грохіт потряс підніжжям, розколов небо надвоє і розкотився на північ і південь, схід і захід. В розколеному небі розпукувалися серед розшалілих гуків кремені за кременями, кам’яними ріками спливали по обочах Чорногір та стирали їх сірі гребені. Всі дикі потвори збиралися в одно місце, дикими вигуками до нього накликувалися, в боротьбі з Чорногорами напружувалися, крилами їх розшарпували, дзьобами закльовували і як Говірля, Петрос, Мунчел і Піп Іван знеможені лягли, з усієї сили кинулися в Несамовите Озеро і пірнули в ньому на дно.
Чорт за чортом, щезник за щезником плили в божевільному поспіху темними підземними ріками, густими, мов дьоготь морями, одну землю за другою минаючи, до Тридев’ятої Землі прямуючи, в якій Арідник, найстарший Сатана, що чортює над чортами і щезниками, очікує кожного року своїх підвладних зі звідомленням.
І вже видається Земля, мов невеличкий колачик з малесенькою діркою посередині, що розлягся на безмежних морях, а чорти за чортами, щезник за щезниками далі пливуть і Тридев’ятої Землі навіть не бачать. Розпінені ріки з лоскотом прориваються в щораз більші глибини, несучи з собою всіх огидних ворогів світу, що товпляться, одні на одних налягають, щоби приспішити свій хід.
Пливуть води, пливуть, пливуть, аж нарешті перестали води грати і вже своїми силами допливають чорти і щезники до Тридев’ятої Землі, до самого Преспода. Чорні