Дочка снігів. Джек Лондон
Що ж я маю тепер чинити?
– Помогти мені влаштувати постіль, от що. Мішки лежать поперек. Дуже вам вдячна, але в мене є кості та м’язи, що протестують. Посуньте-но їх сюди!
За її вказівками він розклав мішки вподовж стін намету, у два ряди. Між мішками утворилася западина, і лежати було б незручно. Тож, ударивши скількись там разів обухом сокири по мішках, вона трохи зарівняла западину. Потім, склавши втроє укривало, простелила його поміж мішків.
– Гм! – пробурмотів він, неначе сам до себе. – Тепер я розумію, чого мені так незручно було спати. Треба й собі так зробити.
І він хутко переклав мішки на своїй постелі.
– Видно, що ви не звикли мандрувати по цій країні, – зауважила вона, застеляючи укривало зверху та сідаючи на постіль.
– Мабуть, що так, – відказав він. – А ви що знаєте про такі мандрівки? – пробурчав він перегодом.
– Досить, щоб знати, що робити, – сказала Фрона, ухиляючись від відповіді.
Вона повитягала з печі сухі дрова і наклала туди мокрих.
– Чуєте, надворі яка буря? – сказав він. – Погода все гіршає, якщо справді може бути ще гірша.
Намет гойдався під натиском вітру, парусина надималась і тріщала, дощ та сніг тарабанили над головою. Здавалося, це вже була не просто сутичка, а що природа вчинила справжній бій. Коли трохи затихало, було чутно, як вода збігає по боках намету і шумить, немов маленький водоспад. Він підвівся і з цікавості доторкнувся до мокрої стелі. І раптом із того місця, де він торкнув пальцем, ринула вода просто на скриньку з харчем.
– Не робіть цього! – вигукнула Фрона, скочивши з місця. Вона міцно притулила пальця туди, де протікало, і хутко провела пальцем по парусині до бокової стіни. Текти перестало вмить. – Не треба цього робити! – повторила вона.
– Господи, – мовив він у відповідь, – ви сьогодні прийшли сюди аж від самої Даї! Невже ви ще можете рухатись?
– Через велику силу, – призналася вона щиро. – І мені дуже хочеться спати.
– На добраніч! – сказала вона через кілька хвилин, задоволено простягаючись під теплою ковдрою. А ще за чверть години озвалася знову:
– Слухайте! Ви не спите?
– Ні, – Голос його приглушено доходив до неї з-за печі. – А що таке?
– Ви накололи скалок?
– Скалок? – сонним голосом перепитав він. – Яких скалок?
– А щоб розтопити в пічці завтра рано. Встаньте та наколіть!
Він мовчки скорився і не встиг закінчити роботу, як вона вже міцно спала.
Коли вона прокинулась, пахло тим самим беконом. Був ранок, і буря вщухла. Сонце, весело освітлюючи затоплений край, крізь відкинуте полотнище заглядало в намет. Робота вже почалася. Повз намет проходили люди, навантажені клунками. Фрона повернулась на бік. Сніданок був готовий. Господар, поставивши в духовку грудинку зі смаженою картоплею, підпирав дверцята двома трісками.
– Доброго ранку! – привіталася вона.
– І вам доброго, – відказав він, підвівшись і беручи в руки відро. – Я