1793. Никлас Натт-о-Даг

      П’яна компанія розбіглася. Останній моряк, плачучи, рачкує до дверей. Кардель копняком викидає його за поріг.

      Товстун, з якого знущалися п’яні моряки, навіть не зліз зі стола, просто плеще в долоні й усміхається від вуха до вуха.

      Він безмежно вдячний. На знак вдячності замовляє глечик білого вина, виголошує здравиці на честь свого рятівника. Кардель думає, що цей інцидент забезпечить спокій у корчмі аж до закриття. На підлозі досі патьоки крові, усі сліди ведуть до нього. Не звертаючи уваги на Єддині погляди, бере кухоль і довго п’є вино, аж до дна.

      Бійки – та рідкість, що ще може його розважити. Раніше він взагалі активно наривався на бійку, і в кожній перемозі знаходив утіху. Виникала якась ілюзія контролю над власним життям. Але з віком втіха все менша. І рука болить. Почувається дуже старим, надто старим для такого життя. Добре, що хоч вино ще тішить.

      Чоловік назвався Ісаком Райнгольдом Блюмом.

      – Я взагалі скальд. До ваших послуг.

      Кардель підняв брову, товстун прокашлявся і продекламував:

      – Герою! Лиходіїв тьму ти силою зборов!

      Тіла братів своїх громиш і проливаєш кров.

      – Ну, не зовсім так… Братів я якраз і не бив. Ти цим на життя заробляєш?

      Блюм стиснув вуста й припалив люльку від свічки.

      – Прокляття поета: навкруги самі критики. Утім, ні, не заробляю. Працюю в поліцейському управлінні на Слоттсбакені. Зараз я секретар, із січня.

      Кардель протягом дня не згадував ні про поліцію, ні про Вінґе – аж до цих слів.

      – А ти знаєш такого собі Вінґе? Сесіла Вінґе.

      Блюм замислено подивився на Карделя і випустив цівку диму.

      – Хто з ним знайомиться, той вже не забуде…

      – Хто він? Можеш мені розповісти про нього?