В поисках утраченного счастья, або Магія загубленого селища. Леся Базылева
зголодніли?
– Дякую! Звичайно, поїм! – приятно удивлённый радушием хозяев, ответил я и принялся изучать ассортимент.
Олекса налил в обе чашки чай, Марийка на стол поставила пиалу мёда.
– Сашко, ти з медом п’єш? – спросил он меня, накладывая полную ложку мёда в свою чашку, – чи цукру надаєш перевагу?
– С мёдом, если можно.
– Чого не можна, для того він на столі й стоїть, щоб його їсти, – он окунул в мёд ложку, заполнив её до краёв, и опустил в мою чашку, – пий на здоров’я, зараз миттю зігрієшся. Дружина в лісі збирає різні трави, а взимку мене ними поїть і відвідувачів пригощає, щоб не хворіли.
Я отпил отвара. Тут же по всему телу растеклось тепло, а во рту остался непередаваемый вкус мяты, чабреца и ещё каких-то незнакомых мне трав.
Марийка, увидев, что я определился с заказом, подошла к нам, неизменно улыбаясь.
– Мне бы шашлыка, квашеной капусты и картошки, запечённой с салом, – перечислил я.
– Добре, але треба буде трохи почекати, поки картоплю та м’ясо приготуємо.
– Я не тороплюсь никуда, конечно же подожду. Спасибо!
Олекса попивал чай, приглаживая после каждого глотка пышные усы и глазея на меня из-под больших кустистых черных бровей.
Из кухни вышел худощавый парень лет семнадцати, в белой вышиванке с длинными рукавами, поверх которой была надета чёрная короткая жилетка, расшитая яркими цветами. В руках он держал два длинных шампуры, один – с крупными кусками мяса, второй – с картошкой и салом. Поздоровавшись, прошёл к очагу, уложил шампуры над алыми углями, отодвигая в сторону горящие поленья.
– Скажите, Олекса, а номера свободные есть? – поинтересовался я.
– Авжеж є. Тобі на одного, чи ще хтось приєднається?
– На одного.
– Добре, поїси й потім поселимо тебе. Напевно, в Буковель прямуєш?
Мысль о том, что можно заехать в Буковель покататься на лыжах, посещала меня ещё дома, но сделать это я планировал на обратном пути.
– Нет, еду в деревню, где жила моя бабушка, отдохнуть от городской суеты и заодно о праотцах у родственников расспросить.
– Йой, то дуже добре діло, людина повинна знати своє коріння та шанувати його. Раніше в деяких сім’ях на останніх, порожніх аркушах Біблії записували, хто, коли народився, з ким одружився, скільки дітей мав і таке інше, але з часом ця традиція відійшла в небуття. А де ж бабця жила?
Я назвал деревню.
– О-о-о, ще далеченько. Взимку туди звичайною машиною не доїхати, дорога розбита вщент, давно її ніхто не лагодив, люди за потреби або на санях через ліс їздять, або на позашляховиках. Батько мій звідти. Маленьке село, але дуже старовинне. Батько вчителем історії був і дуже захоплювався всілякими історичними дослідженнями. Колись розповідав, що перші згадки про це село знайшов у документах, датованих 1490 роком. Воно належало роду князів якихось, було їх літньою резиденцією, крім того, вони там мали завод породистих коней. Але за участь останнього володаря в польському