В’язні зеленої дачі. Володимир Лис
Як надумала його зробити теж своїм прихильником, але вже на все життя. Як мало не закохалася в нього після перших проведених разом вечорів і ночей у лісовому будиночку. Як довідалася про те, яким принизливим має бути останній вечір там, і зрозуміла, що вперше в житті зазнала страшної поразки. Не такої, як у дитинстві, а справжньої. Як вечір її поразки й ганьби несподівано замінили вечором із Рамінником, ролі якого вона спочатку не зрозуміла. Як потім уже у Львів приїхав до неї Кугинець, а слідом і Рамінник. Як вони користувалися нею. Як щоразу тепер, очікуючи то одного, то другого, тремтіла від страху, затягнута в якусь незрозумілу гру, де вона теж була й учасницею, й річчю-атрибутом, живою іграшкою, і мусила вдавати, як її добре при цьому. А може, справді добре було?..
Не вимовивши, але подумавши ці слова, Таїса збагнула – себе не обдуриш. Так, було добре, сказала вона Інзі. І з Принципалом – почуватися маленькою королевою бодай пофарбованого в зелений колір лісового будиночка: грати в ілюзію й переконувати себе, що то не ілюзії – це теж, виявляється, може бути приємним. І подарунки, які привозив Рамінник, його ніжність тішили її (вона бачила, що ті почуття начебто не підробні).
Чекання теж було приємним – десь на денці її страху.
Навіть коли її стискали грубі лапи Кугинця, дурного Прокопа, як вона казала, – їй було приємно відчувати, що вона таки і йому навіщось потрібна, щось же тягне його приїжджати – хай навіть лише її тіло, то це все-таки її тіло. Її божественне тіло. Могла б вона обірвати ці приїзди, але щось зупиняло, може, той-таки страх, а може, й не страх… Але приїзди не припинялися. І Таїса розповідала, як цей вир затягував у болото, з якого, здавалось, уже ніколи не вибратися. Вона розповідала, як їй пропонував вийти заміж колега (вона не сказала, лиш хто), та одного разу застав у неї Кугинця. Як вона зрештою познайомилася з Ігорем… Нарешті почала розповідати про сьогоднішній вечір…
У міру того, як забиралася все далі й далі в хащі своєї сповіді, вона все більше й дивилася повз Інгу – кудись у простір за темне вікно. Суцільна темінь там ніби поглинала відверті, але й безсоромні слова. Так їй було легше виплескувати, виштовхувати накипіле геть зі свого єства, в нікуди. І ще боялась подивитися Інзі в очі, наштовхнутися на презирство чи зверхність.
– Ну ось, така я, – сказала вона врешті-решт. – Така – розумієш?
Зрештою відважилась і підвела очі на Інгу. І наче закам’яніла – бо погляд, на який наткнулася, був теж зболеним. Співчуття і… начеб захоплення домішувалися до того болю, який немов перейшов до Інги.
– Я заварю нам чаю, – сказала Інга. – І ляжемо спати. Вам же сьогодні чергувати, а вже пів на шосту.
Вона швидко встала, ніби боялася, що Таїса стане перечити, й пішла гріти чайник. Таїса знову подивилась у вікно. Помітила далекий вогник – невідомо, що то горіло, бо жила Інга на краю міста, за її будинком уже починалося поле, а за полем ліс і пагорб з карпатського передгір’я.
«Хтось