.
Тобі треба опублікувати повідомлення про цей випадок.
Броєр глибоко зітхнув.
– Мабуть, десь-колись та й опублікую. Але нині не час. Надто вже багато особистих ускладнень. Мушу зважати на Матільдині почуття. Напевно, тепер, коли я описав свою процедуру лікування, ти можеш уявити, скільки часу мені довелося затратити на Берту. Що ж, Матільда просто не змогла або не захотіла належно оцінити наукову важливість цього випадку. Як ти вже знаєш, вона образилася на мене за те, що я цілі години проводив із Бертою, та й досі так сердиться, що відмовляється говорити зі мною про ці справи.
– До того ж, – пояснював Броєр, – я не можу опублікувати повідомлення про випадок, який так погано закінчився, Зіґу. На вимогу Матільди в липні цього року я відмовився від лікування Берти й скерував її до санаторію Бінсванґера[45] в Кройцлінгені. Вона й досі там лікується. Важко було відзвичаїти її від морфію. Очевидно, поновилися деякі симптоми, як-от нездатність говорити німецькою.
– Нехай так, – Фройд постарався відійти від теми гніву Матільди, – але все одно цей випадок прокладає нові шляхи, Йозефе. Він міг би стати початком зовсім нового підходу до лікування. Ти б не поговорив зі мною докладніше про нього, коли в нас буде більше часу? Я б хотів дізнатися кожну подробицю.
– Залюбки, Зіґу. Маю тут копію резюме, яке я надіслав Бінсванґерові, – близько тридцяти сторінок. Можеш почати з читання цієї копії.
Фройд вийняв годинника.
– Ой! Пізня година, а ти так і не розповів мені про сестру студента-медика. Вона хоче, щоб ти лікував її близьку людину, застосовуючи новий метод – словесний. Чи не істеричка ця особа? Може, в неї такі самі симптоми, як у Берти?
– Ні, Зіґу. Саме з цього моменту історія стає справді цікавою. Ідеться не про істерію, а ця особа – не жінка. Це чоловік, що кохає або кохав фройляйн Саломе. У нього почалася хвороба від нещасливого кохання, ускладнена потягом до самогубства, коли ця дівчина покинула його задля іншого чоловіка – його колишнього приятеля. Звісно, вона почувається винною й не хоче заплямувати кров’ю своє сумління.
– Але ж, Йозефе, – Фройда явно вразило почуте, – хвороба від нещасливого кохання! Цей випадок не з галузі медицини.
– Так само і я спершу подумав. Саме це я їй сказав. Але поcтривай, ти ще не дослухав до кінця. Що далі, то краще. Цей хворий – між іншим, витончений філософ і близький приятель Ріхарда Ваґнера – не бажає допомоги, або ж принаймні надто вже гордий, щоб її просити. Вона забагла, щоб я став чарівником. Захотіла, щоб я під приводом консультування з цим філософом про стан його фізичного здоров’я нишком почав лікувати порушення психіки.
– Це неможливо! Йозефе, ти ж не візьмешся за цю справу, правда?
– На жаль, я вже згодився.
– Навіщо? – Фройд узяв сигару і подався вперед, насупившись від турботи про приятеля.
– Сам не знаю, Зіґу. Покінчивши з випадком Паппенгайм, я почуваюся стривоженим
Роберт Бінсванґер (1850–1910) – швейцарський психіатр.