Зловити промінь щастя. Светлана Талан
яблучко хунтівки. Воно було не таке кисле і нам здавалося солодким та смачним. А я ще й додому приносила яблучка братикам та сестричкам, бо пам’ятала, що найстарша, тому повинна про них піклуватися.
Попереду мене у класі сиділа дівчинка Маняша. Її батько не повернувся з війни, а крім неї у родині було ще трійко маленьких діточок. Вони дуже бідували, тому Маняша ходила до школи по черзі з сестрою, бо не було у що вдягтися. Дівчинка частенько приходила на заняття замурзана сажею. То рука в неї була забруднена, то шия, а то й щоки в сажі. Один з хлопчаків почав з неї насміхатися та дражнити її. Удома я розповіла мамі про Маняшу.
– А ти її не дражнила? – поцікавилася мама.
– Ні. А що?
– Бо у бідної вдови немає чим топити в хаті, а щоб діти не замерзли вночі, вона їх кладе спати у піч, – розповіла мені мати.
– Як… у піч?
– А ось так, – зітхнула мати. – Протопить піч – не так, як треба, а як є можливість, тож вона ніякого тепла не дає, а ковдри у них немає, бо давно вже на харчі виміняли, – і на ніч кладе дітей у ще теплу піч.
– Там же темно і страшно!
– Ось тому дівчинка і брудна. А що поробиш? Краще вже в сажі, аніж замерзнути, – сказала мама та перехрестилася.
Наступного дня у школі той самий хлопчисько знову почав тицяти пальцем у бік Маняші та насміхатися з неї. Я розлютилася на нього не на жарт. І хоча була несмілива, підбігла до нього ззаду та й луснула долонею його по спині з усієї сили. Він не очікував від мене такого, тож завмер з роззявленим ротом.
– Якщо ти хоча б ще раз зобидиш Маняшу, – закричала я вже з переляку, бо й сама дуже злякалася, – то я… я… я таке тобі зроблю!
– І що ти мені зробиш? – Хлопчак нахабно посміхався.
Я зрозуміла, що зараз він може мене відлупцювати, тому кинулася до нього та вчепилася в його пихате обличчя нігтями.
– Ось що! – верещала я, дряпаючи йому лице. – Ось що я тобі робитиму!
– Відчепися! – заволав він. – Пришелепувата!
З почуттям переможця я підійшла до Маняші та взяла її за руку. Умить маленька долонька дівчинки міцно стисла мою на знак вдячності, і на замурзаному худенькому обличчі з’явилася несмілива усмішка. З того дня ми з нею потоваришували. А одного разу Маняша змогла мені віддячити. Дівчинка принесла до школи справжнє велике стигле яблуко! Я не знаю, де вона його взяла, але як тільки школярі помітили у неї в руках таку розкіш, то враз оточили її колом і почали канючити:
– Дай вкусити!
– Дай маленький шматочок!
– Залиш «кісточку». Будь ласка!
Так було завжди, коли хтось приносив яблуко чи грушку. Зазвичай давали відкусити ліпшим друзям. Я не просила, а лише дивилася на те яблуко жадібними голодними очима. Маняша підійшла до мене, надкусила яблуко, а потім розламала навпіл.
– Бери! – сказала вона, простягаючи мені пів’яблука. – Це тобі!
– Так нечесно! Ти їй багато дала! – загудів натовп.
Я подякувала подрузі й передала яблуко Валі. Чи то насправді воно було таке смачне, чи мені здалося, не знаю, але отой солодкий смак запам’ятала