Город мой… Сборник поэзии. Меир Ландау
пустелями Стрибог,
Піднявся Мороковий рог,
Ізржавів меч, ізтлів жупан…
Левіатан прийшов як пан…
МОГИЛА
Стоїть в степу могила,
З вітром розмовляє,
А вітер над нею
Летить, ніби грає.
«Ой хто ти, могиле!
Чия ти, орлице?
Хто тебе насипав,
Голубко-вдовице?»
«Насипали половчани,
Лебіді степовії.
Досипали гурагани,
Вітри суховії.
Поховала я князя,
Воїна степового,
Що вертався з походу
Славного, бойового.
Обминали його в січах
Всі стріли ворожі.
А тут, брати-руси
Стали на сторожі,
Та й в спину убили…
Всі полягли в степу.
Тепер тут вітер плаче
Та хутори далекі
Розкидані, козачі.
Відплакали в оселях
За ціми вояками.
Їх імена забуті,
Поховані віками.
Роди зникли в століттях,
А я стою отута
На спомин тим звитягам,
Як одинака рута.»
Стоїть в степу могила,
На ній гамалія…
Пита її вітер
Та й у безодню віє.
НІЧ НА КУПАЙЛА
Вовки виють понад яром
Чорнії мріють думки.
Може отак ось, боярам,
Мріялись темні гадки.
Місяць стає опівночі
Повен і крові, і сил.
Диво Купальської Ночі,
Диво Ярилових Крил.
Скаже колись сокровенне,
Миле, таємне, чудне,
Те що чекав я таємно,
Те і віддасть, те одне…
Молодість, силу, наснагу,
Волю і душу мою,
Те що чекаю. І спрагу
Миттю загасить мою.
Мушу я ждати любові,
Мушу губити її,
Мушу жадати я крові,
Милої крові з землі.
Себе в нащадках – не бачу,
Хочу побачити знов
Предківську віру, а значить —
Бог поверне мою кров.
Віра, Надія, Кохання…
Всесвітів чорна імла.
В тих сокровеннійших знаннях
Ніч на Купайла була…
МИНАЮТЬ ДНІ
Минають дні за роком рік,
Летять години наче хмари.
Вже батьківський згубився оберіг,
Вже зайнялись червонії пожари.
Десь там осталися кохання і любов,
І море синє, і горласті чайки,
Остила вже палка, юнацька кров
І вже казками бачу власні байки.
Давно вже пожовтів зелений клен
Моєї юності, моїх років гарячих.
Ізтліло полум`я моїх знамен
І сліпота чадить з очей незрячих.
Співають все сумніше за вікном,
З майданів, знову зайшлі міністрелі.
І не пройду я вде імлястим дном,
Залишусь байстрюком у новій ері.
Минула казка із дитинством геть,
І небо