Обітниця. Володимир Лис
партійного діяча. Який діяч – така й вуличка. Але хто дав таку первинну назву, кажуть, ще десь у Середньовіччі… Хто й кому давав тут обітницю? «Не питай», – каже собі Богдан.
Над чужим містом, на окраїні якого й примостилася колонія, розхлюпується, більшає і водночас починає висихати ніч-море. Він пливе по ньому до свого міста. І коли вже не пливе, а йде його вулицями, йому назустріч із тої частини Лучеська, яка називається Старим містом, вирушає дівчина з темно-сірими, синюватими очима, в глибині яких живе загадкова пташина. Богдан знав, де вони мають зустрітися – неподалік мосту через річку, що ділить місто на дві частини, більшу й меншу. Навпроти їхнього інституту мистецтв, у якому він тоді вчився. Дівчина поверне голову в бік будівлі інституту й роздвоїться. Одна продовжить іти далі, в напрямку мосту, а друга спуститься вниз і візьме його за руку. І поведе за собою. І вони підуть, щоб наздогнати ту, другу. І наздоженуть. Богдан поволі прямує за спиною дівчини й раптом думає, що вона, можливо, йде на міст, щоб кинутися з нього в річку. Думка його вражає і лякає. Він вирішує йти і далі за дівчиною в легкій рожевій курточці (бо ж весна), і коли вона зупиниться, щоб виконати свій задум – кинутися вниз, назустріч, як завжди, сірій свинцевій воді, – схопити за руки, за плечі, врятувати. Але дівчина не спиняється, тільки десь посередині мосту, певно, почувши кроки в себе за спиною, повертає голову. Богдан уперше (сотні разів уперше) бачить її темно-сірі, з голубуватим відливом очі, родимку обіч верхньої губи, локон, що хоче дотягнутися до правого ока. У тому оці, як і другому, лівому, німе запитання: чого ти хочеш, хлопче, чому йдеш за мною? – і легкий острах. Дівчина явно чекала, що він її помине й піде далі. Він так і зробив. І тепер прислухався – чи вона йде далі, ця дівчина? Чи йде далі його Марічка, Марися, Марі, Марічечка-річечка, Марусиночка, з якою він познайомиться на тому березі. Імен у неї багато, а дівчина одна, його дівчина. Яка стане його коханою, дружиною і долею. І якій він укотре подумки ставить одне-єдине запитання, що мучить його: чому вона його зрадила, повірила в його провину? Як вона могла, якщо не раз казала, що любить, кохає його більше за все на світі, ще більше, ніж він любить її.
2
Із вікна свого будинку Антон Личак побачив, як вулицею до їхніх воріт наближається якийсь хлопчисько, підліток років дванадцяти, а може, й менше, не розбереш, малий хлопака – і все. Але хлопець не пройшов повз ворота, а спинився, щось дістав із кишені, кинув у поштову скриньку й, підстрибуючи, рушив далі, та відразу пришвидшив ходу, наче втікав, учинивши шкоду. Що він кинув? Останнім часом, про те й кажуть по телевізору й пишуть у газеті, яку купує син заради телепрограми, на подвір’я вкидають димові шашки, навіть гранати, щоб помститися за щось, а то й просто так, заради розваги. Часи настали непевні. Знаходять вибухові пристрої і в поштових скриньках. Але хлопець явно вкинув щось маленьке, схоже на конверта. Листа? Проте листи пересилають, а не приносять, правда, останнім часом ніби не мають звички писати. І до нього ніхто не пише, а якщо треба, то донька