Учень відьмака. Джозеф Дилейни

      Найвища вершина графства приховує таємницю.

      Кажуть, тут колись помер чоловік: під час страшної бурі він запечатав зло, яке загрожувало цілому світові.

      Тоді знову насунули льодовики, а коли відступили, помінялися навіть обриси пагорбів та назви містечок у долинах.

      Тепер на найвищій горі не лишилося навіть сліду тих давніх подій, проте залишилася назва.

      Його називають

      Розділ 1

      Сьомий син

      Відьмак прийшов із першими сутінками. День видався тяжкий і довгий, і я вже хотів вечеряти.

      – Він точно сьомий син? – запитав Відьмак.

      Він дивився на мене з висоти свого зросту і недовірливо хитав головою.

      Батько кивнув, що так.

      – І ти також сьомий син?

      Батько знову кивнув і почав нетерпляче притупувати ногою – з-під його підошви мені на штани полетіли коричневі бризки твані і гною. Із крисів його капелюха скрапував дощ. Місяць уже дощило майже безперестанку. На деревах проклюнулося перше листя, але весняним теплом іще й не пахло.

      Батько мій був фермером, як і його батько, а перше правило землеробів – не можна ділити землю. Почнеш ділити між дітьми, а вони – між своїми, і лишиться хіба маленький кусник, а там і його не стане. Того ферма належить старшому сину, а решті треба знайти інше заняття. Кожному якесь ремесло по можливості.

      Для того треба багато просити. Можна просити місцевого коваля, особливо якщо ферма велика і коваль має з неї багато роботи. Тоді коваль може взяти одного сина в підмайстри – але то тільки одного, а решта?

      Я був сьомим сином, і, поки я виріс, просити вже не було кого. Батько так зневірився, що хотів мене прилаштувати учнем до Відьмака. Це я так тоді собі думав. Треба було відразу здогадатися, що так загадала мама.

      У нас багато чого було завдяки мамі. Ще і мене на світі не було, як на її гроші куплено нашу ферму. Звідки би ще земля в сьомого сина? Мама була не з нашого графства, а звідкись з-за моря. Відразу й не скажеш, але часами – якщо дослухатися, – то чути було трохи інакшу вимову.

      Але не думайте, що мене в рабство віддали чи що. Я й так на фермі занудився, та і з міста нашого – хіба назва, а на ділі – село й глушина. Точно вже мені не хотілося нидіти тут аж до скону. Того мене й тягнуло трохи до відьмацької справи – то ж цікавіше, ніж доїти корів і розкидати гній. Але і сторожко мені було, бо то страшне ремесло. Я мав навчитися боронити ферми і села від всякого страховиддя. Щодня давати собі раду з вурдалаками, духами і різною нечистю. Така була у Відьмака робота, а я йшов до нього в учні.

      – Скільки йому? – спитав Відьмак.

      – Тринадцять буде в серпні.

      – Трохи дрібний на свій вік. Читати й писати вміє?

      – Та, – відказав батько. – І то, і то, і грецьку знає. Жінка навчила, ще й не ходив добре, а вже грецькою балакав.

      Відьмак кивнув і озирнувся, немов дослухаючись, – там, позаду, розкисла стежка вела до воріт і до нашого дому. Тоді він стенув плечима.

      – То чоловікові тяжка доля, а хлопцеві й поготів. Думаєш, зможе?

      – Він сильний і виросте високий, як я, – відказав батько і витягнувся на повен зріст, випроставши спину.

      Навіть так він ледве сягав Відьмакові до підборіддя.

      І тут Відьмак усміхнувся. От чого я вже точно не очікував. У нього було широке й довге лице, риси – ніби з каменю висічені. До того він здавався мені трохи грізним. У довгому чорному плащі, із накинутим каптуром, збоку він скидався на священика. Але варто йому глянути на тебе впритул, і похмурий вираз обличчя більше нагадував ката, який приміряє на тебе зашморг.

      З-під каптура в нього вибивалося сиве, як і на бороді, волосся, але брови мав чорні і дуже кошлаті. Із носа також стирчало кілька чорних волосин, а очі були зелені – так само, як у мене.

      І тут я помітив ще дещо: він спирався на довгий костур. Звісно, сам костур я роздивився, щойно Відьмак показався на очі, але тільки-но зауважив, що він тримає його у лівій руці.

      Значить, він також шульга, як і я?

      Та ліворукість завдала мені чималого клопоту в сільській школі. До мене навіть привели місцевого священика, і він довго хитав головою і розказував мені, що мушу це подолати, поки не пізно. Я ніяк не міг втямити, про що це він. Ні брати