ПаÑтка Ð´Ð»Ñ Ñ€Ñ–Ð·Ð½Ð¸ÐºÐ°. Юрій Даценко
починати? – подав голос Большаков. Зовсім блідий, він намагався не зупинятися поглядом на тілі.
– Із загального плану. А тоді мене цікавитимуть деталі, що пов’язані безпосередньо із жертвою.
Большаков голосно ковтнув слину:
– Ох, устряв же я…
– Вважай, я цього не чув, – шепнув йому Яків, підступаючи впритул. – Ти сам напросився, тож тепер не задкуй.
Большаков, немов перед стрибком у воду, набрав повні груди повітря, а тоді, зціпивши зуби, заходився поратись біля апарата. Яків повернувся до тіла й ненароком повів очима на стіну будинку, до якої жертва майже торкалася головою.
– Архипе! Підійти з апаратом сюди!
Большаков незлобливо вилаявся й акуратно підняв важкеньку машинерію.
– Мені потрібно фото ось цього.
– Стіни? – здивувався Большаков.
– Не зовсім, – Яків не відривав уважного погляду від стіни. Нефарбована темна цегла, на перший погляд, була звичайнісінькою, та придивившись, Архип зі свистом утягнув повітря крізь зуби.
– Кров… Саме тут він перерізав жертві горло? – здавалося, що бліднути далі вже нікуди, проте Архипові це вдалося.
– Найвірогідніше, – Яків видобув із саквояжа бинт і витер кілька патьоків, потім відшукав очима опецькуватого. – Приблизний час убивства знаєте?
Той зам’явся, для чогось дістав із кишені затертого записника, ніби там сподівався натрапити на підказку.
– Пане лікарю, ми й не з’ясовували той час. Убивця ж поруч сидів. Усього й слідства – підходь та й в’яжи зарізяку.
– Яшо, може бути погано видно, – Архип добирав найкращий ракурс, налаштовував спалах, чаклував із магнієм.
– Я покладаюсь на твою майстерність. Як не виправдаємо довіри, гріш нам ціна.
Большаков не озвався, магній нарешті чмихнув, у небо шугнула хмара білого диму, а натовп загув розсердженими джмелями.
– Чого ви панькаєтеся? Забирайте вбивцю до буцегарні!
Яків намагався не зважати на одноманітне гудіння, від якого починала боліти голова. Може, натовп не дошкуляв би так, якби під стіною замість Миколашки сидів хтось інший. Яків ще нічого не вирішив: він не схилявся до версії поліції, але й не виправдовував Миколашку. Внутрішній голос стверджував одне: він – Яків – мусить якнайретельніше все вивчити, задокументувати, запам’ятати, зафіксувати на фотографічний апарат.
Іще кілька разів чмихнув магній – Большаков, захоплений роботою, нехай і зніманням сцени вбивства, не шкодував хімікалій. Яків глянув на приятеля – можна не сумніватися, що світлини зафіксують усе. Таки непогану штуку вигадав Большаков!
– Яшо, стань біля стіни, мені потрібен хтось для мірила.
Чмихнув спалах, і з натовпу вкотре почувся пронизливий свист.
– До тюрми шкурника! До буцегарні! Чого зволікаєте?!
Людські хвилі міцнішали, натовп прибував, і незабаром на перехресті Аптекарської та Купецької завирувало розбурхане збіговисько. Ласі до видовищ мешканці патріархального Проскурова юрмилися й галасували, задні напирали на пер�