Подорож людини: генетична одіссея. Спенсер Уэллс
зі світлішою шкірою, і ті, хто дуже схожий на жителів Суматри і полінезійців. Видається дивним знайти таких різних людей, які живуть в одному і тому ж місці, якщо населення інших місць, що їх ми уже відвідали, було одноріднішим. Чому ж Еквадор так відрізняється? Відмінних за своєю зовнішністю людей здебільшого можна знайти у східній частині континенту, де на північно-східному узбережжі Бразилії ми знову зустрічаємо африканців – на такій величезній відстані від Африки! Упродовж тривалої мандрівки назад до нашої відправної точки ми розмірковуємо про побачену нами строкату клаптикову ковдру людства і намагаємося знайти пояснення такому різноманіттю.
Наша коротка навколосвітня подорож була таким собі уявним експериментом, у якому ми уявляємо, хто міг стрітися європейцям кілька століть тому в часи Великих географічних відкриттів. Одягнувши маску невігластва, ми можемо поставити прості питання, які здаються нам сьогодні банальними, враховуючи наші знання історії. Найцікавіше в цьому уявному експерименті те, що донедавна не існувало готового пояснення, за винятком африканців і європейців, що зустрічаються в Південній Америці, побаченому нами людському різноманіттю.
30 червня 1860 року розгніваний клірик на ім’я Семюел Вілберфорс піднявся на кафедру Бодліанської бібліотеки Оксфордського університету. Він налаштувався боротися – не просто за себе, а за дещо значно важливе – свій світогляд. Вілберфорс відчував, що бореться за майбутнє християнства. Це були дебати про місце людини в природі, питання, яке донедавна цікавило лише філософів і священиків. Вельмишановний єпископ, сприймаючи Святе Письмо буквально, вважав, що наш світ існує близько 6000 років і був створений Божою рукою 23 жовтня 4004 до н.е., згідно з розрахунками описаної в Біблії генеалогії. У своїй промові він торкнувся вельми гострого питання, яке турбувало більшість присутніх. Чи справді можливо, щоб ми походили від мавпи? Адже це звучало абсурдно!
Вілберфорс був умілим оратором, і багатьом зі слухачів його аргументи здавалися переконливими. Утім, дарма що того дня він твердо стояв на своєму, врешті йому судилося зазнати поразки. А передвісниками ключових змін в уявленнях людей про наше місце у світі, такими собі «руйнівниками міфів», стали не філософи і не священики, а професійні науковці. Джозеф Гукер і Томас Генрі Гакслі, обидва істинні вікторіанці, були ревні прихильники нової теорії Чарлза Дарвіна про еволюцію шляхом природного добору. Гакслі, викладач біології в Лондонській гірничій школі, пізніше дістав своє відоме прізвисько «бульдога Дарвіна». Гукер був видатним ботаніком, помічником директора Королівських ботанічних садів у К’ю. Коли вони підвелися наприкінці виступу Вілберфорса і взялися спростовувати його емоційні аргументи, їхні слова прозвучали як похоронний дзвін по застарілих поглядах стосовно походження людини. Наука торувала шлях у сміливий новий світ[3].
Дебати між
Щодо оксфордського зібрання Британської асоціації підтримки розвитку науки, на якому сталася суперечка єпископа С. Вілберфорса і Т. Гакслі, то попри поширену думку, що останній взяв гору, насправді історія дискусії обросла міфами і неможливо з’ясувати власне деталі. Теорію Дарвіна єпископ, що до того ж був членом Королівського товариства, критикував з наукових підстав.