Корона на одну нiч. Надежда Хуменюк
Дзвінок, що луною прокотився порожнім холом, застав Яна Ковальського зненацька. Портьє тільки-но зручно примостився на канапе з оксамитовою вишневою оббивкою і збирався випити горнятко кави. Зазвичай такої пори до готелю «Континенталь» ніхто не навідується. А коли б і мав хтось прибути, то Сабіна мусила б його попередити. Аякже, щоб був напоготові.
– А холера б тебе вхопила!
Ковальський тихо вилаявся, проте зволікати не став – одразу ж поставив тацю на мініатюрний столик із такими самими, як і в канапе, короткими гнутими ніжками у візантійському стилі – й пішов відчиняти двері. Він лише недавно отримав це місце нічного портьє, що давало непогану доплату до пенсії поліцейського, тож вельми дорожив ним.
Ще кремезний, але вже обважнілий, із трохи обвислими щоками, у рудій трійці з блискучими металевими ґудзиками, що наче переселилися на цей костюм із його колишнього мундира, портьє нагадував відгодованого за літо байбака перед зимовою сплячкою. Сіра хлипавка за вікном, мабуть, заповзялася приколисати місто, а заодно і його. Тож Ян Ковальський цілий ранок боровся зі сном і вперто випручувався з його нав’язливих обіймів. Час від часу він неохоче відривав себе від м’якого сидіння та зручної спинки у формі трилисника, робив кілька енергійних кіл по периметру холу, проводив щіткою по сяючому навощеному паркету, на якому від ночі не з’явилося ще й порошинки, пересував з місця на місце то дерев’яного вішака, то вишневого (до пари з канапе) пуфика, за допомогою гумового пульверизатора, насадженого на літрову пляшку з водою, сприскував лапате листя пальми, що розкішно розрослася у величезному дерев’яному кадубі, змайстрованому спеціально для неї. Зрештою попросив Сабіну, яка зібралася на хвильку до кухні ресторану, що вже розпочинав свої вранішні приготування, аби принесла і для нього горнятко арабіки – міцної, подвійної.
Стрілки настінного дзиґаря із двома продовгуватими гирками (імітація під ялинові шишки) наче завмерли. До заповітної цифри «дев’ять» залишалося майже дві години. Кава мала б зліквідувати сліди сонливості, збадьорити й повернути Ковальському вигляд бравого чатового. Матей, денний портьє, який має змінити його, значно молодший, тож і Ян тримав хвіст пістолетом – намагався не показувати перед ним та Сабіною своїх років і ніколи навіть не натякав на втому. Втім, на думку Ковальського, про таке взагалі не варто говорити з чужими людьми. Та й перед своїми справжньому чоловікові краще тримати фасон. Професія навчила його більше слухати і якомога менше говорити – недарма ж людині дано два вуха й лише один язик. Тож він ніколи не забував це золоте правило поліцейського.
Невчасно, ох і невчасно підступна осіння хлипавка послала до «Континенталю» цього раннього гостя. Ніби підгледіла капосна через вікно, що портьє перед закінченням зміни зібрався покавувати, й ось – нате вам, пане Яне: подражнили трохи свій усюдисущий ніс смачним ароматом, та й досить! І чого ото деяким людям не спиться чи бодай не сидиться вдома за такої погоди та ще й у такий час?
– Доброго ранку! Я вас не розбудив? – усміхнувся візитер у добротному кашеміровому пальті нарозхрист, із-під якого вибився один край яскравого малинового шалика – у тон до підкладки. Високий фетровий капелюх англійського крою ще трохи додавав зросту й без того вигонистому чоловікові, а шкіряні світлі мешти із чорними гострими лаковими носаками свідчили про те, що він прискіпливо стежить за модою.
«Яка поважна персона! Просто-таки франт із Лондо́на!» – подумав Ковальський.
«Франт» тримав у лівій руці чорну парасолю, а в правій – величезний букет червоних троянд, що закривав його обличчя й аж палахкотів у відблисках кришталевого світильника, почепленого над бюрком адміністраторки.
– О! Пане Ро́мане! Ви вже повернулися! Так хутко! Певно, не довелося їхати аж до крамнички пані Гурської – квіти вам сюди, до готелю, хтось доставив! – радісно-здивовано вигукнула Сабіна.
– Їздив, їздив, пані. Та скільки там тої їзди автомобілем? П’ятнадцять хвилин туди, п’ятнадцять назад. От прибігти від автостоянки виявилося куди складніше. Ну й злива! Ніби небо розверзлося. Аж не віриться. Учора ж було так сонячно й тепло, здавалося, що літо повернулось. А посеред ночі те літо наче якийсь злодій украв.
– Крадія не було. Інакше б я його у вікно запримітила, – засміялася Сабіна. – А от пані Осінь… О, то така примхуля, така каверза. Ніколи не вгадаєш, яка забаганка за одну мить прийде їй до голови. А хіба квіткову крамничку вже відчинено? Такої пори? Пані Гурська, скільки я її знаю, ніколи не була ранньою пташкою.
– Ми з нею ще вчора домовлялися.
– То чого ж учора й не купили?
– Та воно б і справді краще було купити вчора. І привітати панну Зосю відразу. Але… Не був я абсолютно впевнений… Тобто був, – похопився раптом чоловік, ніби злякався, що сказав щось не те, – звісно ж, був! Бо хто ж, як не вона? Це ж не просто княжна, це… Богиня! Ви зі мною згодні? Авжеж, згодні. Ви ж бачили її. Та коли чогось дуже-дуже чекаєш, то, щоб не зіврочити, краще наперед нічого не купувати. Принаймні у нас колись так говорили.
– О так, так, пане Романе. І в нас так говорили. Моя двоюрідна сестра, коли була вагітною,