Корона на одну нiч. Надежда Хуменюк
відступила від набиченого парубка.
– Дуже мені треба їх смішити! Вони й так уже потріскалися від сміху, слухаючи вас. Дивіться, а то босою додому підете. А вам, напевно, страшенно кортить, щоб журналісти й про вас написали? – у голосі Симочка забриніла неприхована іронія.
– Чому б і ні? Чому б і ні? От заплющу очі – й бачу: отак-от, на першій же сторінці – заголовок великими літерами «Королева жила в “Континенталі”».
– То розплющте очі, пані Сабіно! Розплющте хутчіше!
– Зрозуміло. Вам доручено охороняти панну Зоф’ю, – Сабіна стишила голос і перейшла на довірливий тон. – І це правильно, дуже правильно. Респект вашому керівництву! Тричі респект! Красу треба оберігати. Бути вельми вродливою в наші часи небезпечно. Авжеж. Та ще й як небезпечно! Хіба ви не читали в газеті «Dziennik» про Агнєшку Корнецьку? Справді не читали? Ну як же можна було таке не прочитати! Про це все місто говорило, вся Польща. Агнєшка теж перемогла в конкурсі краси. Не пам’ятаю вже, у якому саме, та це не головне. Головне – перемогла. А зразу після того вийшла заміж. І от коли вона після вінчання виходила зі своїм чоловіком із костелу, на неї напав її фанат. З отакенним ножакою в руці! Ні, з отакенним, – Сабіна ще ширше розкинула руки. – Аж три рази проштрикнув він тим кинджалом груди бідної Агнєшки. Спочатку писали, що той хлоп буцімто був фотографом. Тільки-но побачив він короновану красуню, відразу закохався в неї по самі вуха. Кохав, мовчки страждав і ревнував до всіх на світі. Він не міг навіть припустити, щоб вона дісталася іншому. А як побачив у вельоні… Що тоді сталося! Ледве врятували дівчину. Добре, що поруч був справжній її коханий. А потім виявилося, що той папараці ніякий і не фотограф, а маніяк, мисливець на вродливих панянок. І що той маніяк…
– О матка боска ченстоховська! Що за бздура[3]! Заберіть від мене цю кобіту[4]! – Збігнєв Симочко схопився за голову.
– Ніяка то не бздура! Газета не може писати бздуру! Все це чиста правда. А до вас ще одне запитання, пане таємний агенте…
– Та відчепіться ви від мене зі своїм таємним агентом! Ніякий я не таємний агент!
– Перепрошую, пане не таємний агенте! Тобто пане зовсім не агенте! Не сердьтеся. Лише одне-однісіньке запитання. Останнє. – Сабіна знову підійшла до хлопця впритул. – Скажіть, а коли репортерів зберуть на прес-конференцію? До полудня чи після? Ой-ой, тільки не відвертайте голову. Ви ж, напевно, того й пильнуєте тут, щоб вони не пробиралися поодинці, поокремо, і не втомлювали панну Зосю. А потім їх обов’язково мусять зібрати, уже всіх разом. Так же зазвичай робиться. То чого б ту прес-конференцію не провести в залі нашого ресторану? Місця вистачить усім, і кава у нас дуже смачна. Хочете, я зараз принесу вам горнятко? І тістечка у нас такі, що самі в роті тануть.
– Нічого я не хочу! І нічого не знаю! Ні-чо-го!
– А бодай вас п’яна качка вбрикнула! – у Сабіни таки увірвався терпець. – Мене нічого не має обходити, ви нічогісінько не знаєте… Ото поговорили між собою глухе та сліпе!
Бздура (
Кобіта (