Мій друг Франц Йосиф. Петро Лущик
дійство якої розігрувалося на сцені, була недурна, артисти викладалися на повну, тож особливих претензій з мого боку не було. Під час вистави, окрім того, що доводилося слідкувати за сюжетом, я кидав оком на ложі навпроти, де сиділа міська еліта (ті, що споглядали з партеру, мене не цікавили). У центральній ложі, котра за статусом мала б належати ерцгерцогу, я побачив дійсного намісника Ґолуховського. Поруч нього сиділа його молода дружина. Ще перебуваючи у Будапешті, я змусив церемоніймейстера цісаря просвітити мене стосовно деяких питань, які можуть бути мені корисні. Маючи феноменальну пам’ять, той повідав про тутешню еліту. Дружину намісника звали Марія Кароліна Йозефа Баворовська. Вони одружилися сім років тому, але вже встигли народити п’ятеро дітей. Це не могло не позначитися на зовнішньому вигляді жінки, й навіть з відстані мені було видно, що вона виглядає змученою.
Іншу ложу, якраз навпроти нашої, самотньо займав бургомістр Лемберга Карл Гопфлінґен фон Берґендорф. З його індиферентного вигляду я зрозумів, що цю виставу він бачив невідь-скільки разів і прийшов сюди сьогодні лише тому, що тут присутній брат цісаря.
Інші ложі також не пустували, що забезпечувало артистам хоча б видимий успіх і непогані виручені за перегляд гроші.
Непомітно для мене вистава закінчилася. Артисти вийшли на сцену і під схвальні вигуки «Браво!» декілька разів уклонилися. Карл Людвіг також двічі викрикнув: «Браво!», після чого запитав, звертаючись до нас обох:
– Як вам Ґрільпарцер у місцевій інтерпретації?
– Непогано! – відзначив я.
– Непогано? І все? – вигукнув ерцгерцог. – Хоча чому я дивуюся! Прошу не прийняти ці слова як неповагу до майстерності артистів Лемберга, пане Людкович. З уст Максиміліана Рутецького вони звучать як найвища похвала.
– Я впевнений, що вони щирі, – озвався детектив.
– А вам? Як «Ілюзія життя»?
– Не хочу здатися вам невихованим, ваша імператорська величносте, але я більше звик до інших діалогів. Не таких вишуканих.
– Розумію. Я пропоную дещо урізноманітнити наше перебування тут. Один момент!
Із цими словами ерцгерцог зник за дверима, а ми удвох лишилися самі. Майже одразу Людкович запитав:
– Пане Рутецький! Боюся, потім у нас не буде можливості поговорити про справи. Я хотів би уточнити свій статус.
– Ми разом дбатимемо про безпеку цісаря Франца Йосифа під час відвідин Лемберга, – повідомив я.
– Але чому ви обрали мене? У поліції Львова є вищі від мене офіцери.
– Мені вас порекомендував ерцгерцог. У мене немає підстав не довіряти братові цісаря. Тому, ви праві, пане Людкович, сьогодні нам не вдасться нічого вирішити. Якщо це вас не обтяжить, то я чекатиму вас завтра у себе. Ви не відмовитесь пообідати зі мною?
– Вважатиму за честь! О котрій?
– Вам буде зручно о четвертій?
– Цілком, – відповів Людкович, і цієї миті двері ложі знову відчинилися.
У ложу в супроводі Карла Людвіга зайшла