Микола Зеров. Євгенія Кужавська
гімназії, де П. І. мав кілька лекцій української літератури. Наші розмови в перерві між лекціями – в книгозбірні, учительській, на коридорі – наблизили нас одне до одного і П. І., як завжди темпераментний, експансивний, став втягати мене в різні справи. Ввів до кола найближчих співробітників “Книгаря”».
Про Миколу Зерова в той період знаходимо спогад П. Зайцева, який вміщено на сторінках повісті-спогаду «Незабутнє, немеркнуче…» Алли Цівчинської: «“Живе срібло!”– сказав я, дивлячись йому в очі. Я любувався ним – блиском його очей, його милим усміхом, його занедбаним зовнішнім виглядом: він мав подерті кишені, а коли усміхався, показував вищерблені зуби, – і це до нього так пасувало. Серед киян я не зустрічав таких життєрадісних людей. Він був молодший за мене eruditissimus, але його ерудиція просто лякала: він знав усе – я не знаю, чого він не знав… Ми почали зустрічатися щодня. Були то чудові часи. Життя кипіло. Коли ставалася якась радісна національна подія, Зеров біг мені назустріч – і кричав: “Ukraina da fare!”. Він був надзвичайно скромною людиною… В його великій теці (він з нею не розставався) було повно зшитків з чудовими поезіями, пародіями й епіграмами. Не раз увечері, коли верталися ми з якихось зборів (а тоді щодня були якісь збори), він спинявся під електричним ліхтарем і, витягнувши якусь епіграму або пародію, що відносилася до особи, про яку ми перед тим розмовляли, починав деклямувати; ми, забувши про обстанову, в якій це діється, іноді до ранку (коли це було літом) перечитували його чудові поетичні твори. Я не давав йому спокою й домагався, щоб він їх друкував. Він волів критикувати інших, а на свою філігранову творчість дивився як на вправи…».
Георгій Нарбут долучився до створення української Академії мистецтв, працював над проектом державного герба України, грошових знаків і поштових марок тощо. Пізніше учні Нарбута візьмуться створювати обкладинку для «Сонячних кларнетів» Тичини, а сам Нарбут працюватиме над обкладинкою Зеровської збірки «Антологія римської поезії». Товариство гуртка придумало образ Лупи Грабуздова, від імені якого писались статті, вигадка починала набувати реальних рис, Нарбут чаклував над своєю містифікацією, Зеров допомагає йому в цьому.
Окрім будинку біля брами Заборовського, був іще один культурний осередок на звичному Зеровському маршруті від Сінного базару до Золотих воріт – помешкання Бориса Якубського біля Сінного базару. Тут збиралось літературне товариство, до якого входили Зеров, Филипович, Драй-Хмара, Рильський, Тичина та інші. Як згадував сам господар помешкання, їхні зустрічі були: «не пляновані, але фактично дуже регулярні. Була внутрішня духовна потреба виладувати себе і вона перетворилась у регулярну звичку. То були розбурхані революцією роки. Ми сприймали революцію з вірою в нові горизонти. Ми не були практиками революції. Ми вірили в свободу, розум, мистецтво, науку». Обидва помешкання – Нарбута і Якубського – відвідувачі називали «сполучними посудинами» – потік