Господар колодязів. Марина и Сергей Дяченко
підвела голову, глянула на сонце, заплющила очі:
– Мені пора, Юстине. Минулого разу, коли я запізнилася, мені таке було… Краще зараз піти, а то он хмара повзе, дивись!
І Юстин піддався на дитячу хитрість. Глянув туди, куди вказувала Аніта, а коли обернувся знову – поруч із ним уже нікого не було.
Узагалі нікого. Тільки кури.
На ланцюгу скиглив Вогник.
Дід повернувся наступного дня. Ледь глянувши в його здорове око, Юстин зрозумів, що новини погані.
– Кепсько з торгівлею?
– Яка вже торгівля! – Дід стояв, прихилившись до стіни, і байдуже дивився, як Юстин розпрягає коня. – Прийшли верхівці – бути біді, пам’ятаєш мої слова?
– Що ж сталося? – Юстин намагався говорити якомога недбаліше, тоді як руки чомусь починали тремтіти. Кінь, якого дід зазвичай беріг, тепер почувався погано: мокрий, заморений, зі слідами батога на спині.
Його немилосердно поганяли.
– Наш ось війну затіяв, – мовив дід глухо.
Юстин не захотів перепитувати. «Наш» – означало «князь».
– Війну, – продовжував дід із огидою. – Жди рекрутського набору!
У голосі його звучав жах, який не вдавалося приховати.
– Що ти робиш? – запитала Аніта.
Юстин насилу розігнув спину. Подивився вгору; побачив франтівські шкіряні туфлі, ноги, що стоять у траві біля свіжовикопаної ями, так близько до краю, що обсипалися чорно-руді грудки.
– Що ти робиш? – повторила Аніта стурбовано. – Це що, могила? Хтось помер?
– Це моя могила, – сказав Юстин знехотя.
– Що?!
Перш ніж він устиг заперечити, вона легко зістрибнула до нього, на дно ями, в глину.
– Що? Ти що, Юстине?
Йому захотілося заспокоїти її. Тому що вона справді злякалася не на жарт.
– Рекрутський набір, – пояснив він м’яко. – Приїдуть вербувальники, а дід їм мою могилу покаже. Ні, – він усміхнувся, – порожню. Але могилу треба спорудити за всіма правилами, щоб вербувальники повірили.
Аніта насупилася. Подивилася вниз, на брудну лопату в Юстинових руках; підвела погляд:
– Рекрутський…
– Рекрутський набір, – зітхнувши, повторив Юстин.
Аніта без слів спробувала вибратися з ями, але волога земля проминалася під носками туфель, і ноги зісковзували, залишаючи борозни на стіні Юстиновой могили. Він допоміг їй; під світлим одягом, зшитим із дуже тонкої, дуже м’якої тканини, напружувалося тепле туге тіло, і коли Аніта вибралася нарешті нагору, Юстину стало шкода, що дозволений дотик закінчився.
Потім він побачив, що на світлій сукні залишився слід його брудних долонь. Йому зробилося ніяково.
– Я тебе забруднив…
– Дурниця, – Аніта сіла на траву.
Юстин вибрався слідом – замурзаний, спітнілий, збентежений. Мовчки сів поруч; Аніта обвела на землі коло – і відразу ж заговорила:
– Рекрутський набір – це в солдати?
– Так. Наш затіяв війну… Знову. Наш князь.
Аніта звела брови. Випнула нижню губу:
– Щось я чула… Ти думаєш, вербувальники повірять?
Юстин знизав плечима:
– Сподіваюся…