Візит до Імператора. Марина и Сергей Дяченко
підтримує ілюзію товариськості. По-справжньому він дозволяв з собою водитися тільки мені… і ще декому. Іноді.
– Ті вчителі, що померли, – у них були якісь особливі відносини з Денисом?
Хлопець замовк і деякий час дивився, як дзижчить бджола над величезною садовою кульбабою.
– Він ділив учителів на корисних та некорисних. Ці троє були у нього в числі корисних, навіть дуже. Це все, що я можу сказати.
– Як вам вдалося затягти у волейбольну команду такого замкнутого хлопчика, як Денис?
– Затягти? – Дівчина хмикнула. Їй було шістнадцять років, волосся і очі у неї були однакового яскравого кольору, рудо-каштанові. – Та він просився три тижні! На тренування ходив, на лавці сидів!
– Справді?
– Ну так… Він таки фізично розвинений, але руки нетреновані, по м’ячу не міг втрапити. Я на нього стільки тренувань убила – жах! І він таки заграв, у мене й мавпа заграє!
– Ви його не боїтеся?
Дівчина кліпнула дуже густими темними віями.
– Себто? Ця маячня щодо прокляття, Імператор Смерть? Я не вірю в прокляття!
Щоки її, секунду тому засмагло-червоні, раптом посвітліли і стали просто засмаглими.
– Узагалі, – сказала вона знехотя, – у нас тут траур, чотири тренування вже пропустили… Лука Вікторович був у нас спортивним організатором… Напередодні… У нас була товариська гра… Ми вилітали в іншу школу, вранці вилетіли, вдень зіграли, а увечері назад…
– Виграли?
– Продули. Денис запоров подачу… Але не в тім річ. Лука Вікторович усю зворотну дорогу був бадьорий, нас утішав. Особливо Дениса. Потім замовк. Потім я дивлюся – він іде по доріжці… На кущі натикається… Отак ішов, ішов і впав! Ну, швидко лікаря викликали…
Вона подивилася на свої долоні – великі і жорсткі, як у хлопця.
– Я не вірю в прокляття, – повторила з притиском. – Але якщо це не прокляття – то що за нісенітниця, га?!
Ізолятор стояв далеко від берега. З головним корпусом його пов’язувала крита галерея.
– Він що ж, увесь час один? Ніхто його не провідує?
– Він звик сам-один. – Жінка-лікар відвела очі. – До того ж хлопці багато спілкуються по Мережі. Доводиться, знаєте, спеціально нагадувати йому, що пора зарядку зробити або на повітрі погуляти…
На стінному екрані сидів, закинувши ноги на низький столик, худий підліток з комунікатором на колінах. Видно було його потилицю, помірно кошлату, і невелике акуратне вухо. Світла футболка обтягла спину – не сутулу, в міру м’язисту.
– Він знає про камери?
– Звичайно. Камера тільки в головній кімнаті його палати. Ще у нього є спальня, санблок, спортблок, медблок…
– До речі, як він себе почуває?
– Чудово. – Лікар мигцем глянула на Олександра і знову опустила очі. – Ви розумієте, він здоровий. Тримати його в ізоляторі – лукавство…
– Ви вірите в прокляття?
– Я вірю фактам: троє людей померли.
– Люди смертні.
Лікар підвела очі і подивилася тепер