Візит до Імператора. Марина и Сергей Дяченко
снігу. Сліпо озирнувся. Ковзнув поглядом по Антону, але не побачив його.
– І знову м’яч у грі, – сказав Мел. – Що з тобою, Тошо?
Антон мовчав. Дивився, як Сашко бреде по майданчику – як і раніше, наосліп. Так, начебто перед очима у нього досі темно.
– Що з тобою, Антоне? Йде гра…
– Але я так не можу, – сказав Антон.
Людовик посміхнувся. Стрімко закинув голову, повертаючи окулярчики на місце. Струсонув довгим тьмяним волоссям.
Мел підвів брови:
– А через «не можу»? Як тобі мама в дитинстві говорила, коли ти відмовлявся від каші?
Слово «мама» було, як скрип заліза по склу. Антон смикнувся; Мел лагідно посміхався та дивився йому в очі.
Тоді Антону – знову – закортіло сховатися. І від цього погляду, і від слова «мама», і від усього. Він підібрав м’яч; десь усередині його міцніло знання, що сховатися можливо тільки у грі. Йому так закортіло закинути помаранчеву кулю в кільце – бажання було такої сили, як іноді хочеться почухати сверблячий комариний укус.
Вперед! Стукіт м’яча по мерзлому снігу. Вова зрозумів його тієї ж миті – він чудово розігрує, Вова. Передача, ще передача, оманливий рух; ривок, обведення, стрибок…
Щось вдарило Антона ззаду. Він спіткнувся і впав, розтягнувшись на снігу; він не відчував тіла й не міг бачити своєї спини, але звідкись знав, що прямо із середини її стирчить зараз рукоятка важкого метального ножа, що це кінець, що це несправедливо, підло, але ж жорстока гра нарешті завершена…
– Чотири-нуль, – почув здалеку і зверху.
– Це тільки початок, – почув у відповідь.
– Добрий початок… Ти бачиш, Лю, я був правий.
– Продовжуємо…
– Продовжуємо…
– …ємо…
Антон прикрив очі, чекаючи, поки настирливе відлуння у вухах не стихне зовсім. Поки не запанує остаточна тиша.
– Чого ти розлігся? – Носок черевика несильно тицьнув його під ребра. – Піднімайся…
І Антон відчув, як зі спини у нього – вжжик! – із зусиллям висмикнули ніж.
– Піднімайся-піднімайся. Давай…
Його взяли за майку і потягли вгору; він зрозумів, що знову може рухати руками і ногами. Що спина глухо болить, неначе по ній вдарили зопалу держаком лопати. Був такий випадок колись у селі, сусід дуже образився на обдерте деревце вишні та…
Село? Сусід?
Він устав навкарачки. Потім сів навпочіпки; Людовик стояв поруч, витирав ніж об штанину, глузливі, але не злі очі виблискували з-під тьмяного скла окулярів:
– Вдало Мел тебе підібрав… Упертий ти. Граєм далі?
– Зараз? – тихо спитав Антон. І сам почув, яке жалібне вийшло питання.
– Ну що, може, нехай відпочине? – долинув звідкись здалеку голос Мела.
Антон через силу випростався.
– Гаразд, – посміхнувся Людовик. – Ідіть, хлопці, в душову.
Стіни душової було облицьовано білими кахлями. Подекуди замість кахляних квадратів, що випали, темніли порожні бетонні чотирикутники; на стелі набрякали