Крізь час. Темна вежа II. Стивен Кинг
Роландове майбутнє за допомогою колоди карт таро. Пророцтва, виголошені цими картами, що показують В’язня, жінку на ймення Дама Тіней, темну примару, що називається просто – Смерть («але не твоя, стрільцю», – каже йому чоловік у чорному), стануть головними у цій книзі… і другим кроком Роланда на довгому й тернистому шляху до Темної вежі.
«Шукач» закінчується тим, що Роланд сидить на березі Західного моря й дивиться, як сідає сонце. Чоловік у чорному мертвий, майбутнє уявляється стрільцеві невиразно. Дія роману «Крізь час» починається на тому самому березі. Минуло не більше семи годин…
Моряк
Стрілець пробудився від сумбурного сну, в якому, здавалося, був лише один образ: Моряк із колоди карт таро, якою чоловік у чорному передвіщав (чи, принаймні, претендував на те, щоби передвіщати) плачевне майбутнє стрільця.
«Він тоне, стрільцю, – казав чоловік у чорному, – і ніхто не кине йому рятувальну мотузку. Це хлопчик. Джейк».
Але сон не був кошмарним, якраз навпаки – приємним. Приємним тому, що тонув саме він, стрілець, а це означало, що він зовсім не Роланд, а Джейк. Від цієї думки йому полегшало, бо ж набагато краще втопитися в подобі Джейка, ніж жити у власному тілі, тілі чоловіка, що холоднокровно зрадив дитину, яка йому довіряла.
«Добре, гаразд, я потону, – подумав він, слухаючи рокіт хвиль. – Нехай». Але звук ішов не з розверстих глибин. То було ревище потоку, горловина якого вщерть переповнена камінням. Невже це він був Моряком? Якщо так, то чому суша так близько? І взагалі, хіба він не на суші? Відчуття було таке, наче…
Крижана вода затопила його чоботи й почала стрімко підбиратися до паху. Очі Роланда широко розплющилися, й перша думка, що вирвала його зі сну, була зовсім не про яйця, котрі від холоду стислися до розміру волоських горіхів, і навіть не про страховисько праворуч, а про револьвери… його револьвери. Але передусім – про набої. Мокрі револьвери можна швидко розібрати, витерти насухо, змастити, знову витерти, ще раз змастити й зібрати. А от вологі набої, як сірники, можуть і не спрацювати.
Страховисько – повзуча істота, яку, мабуть, щойно викинуло на берег хвилею, – втомлено волочило своє мокре лиснюче тіло по піску. Завдовжки чудовисько сягало чотирьох футів. Підповзаючи справа, воно невпинно скорочувало відстань між собою і Роландом – залишалося не більше чотирьох ярдів. Безбарвні очиська, посаджені на щупальця, безрадісно спостерігали за стрільцем. Довгий дзьоб із зазубринами розтулився, і з нього полилися звуки, що на диво нагадували людське мовлення: жалібні, навіть відчайдушні питання чужоземною мовою.
– Дид-е-чик? Дум-е-чум? Дед-е-чем? Дед-е-чек?
Колись стрілець бачив омарів. Дивлячись на цю істоту, стрілець міг порівняти її хіба що з омаром, та й то з великою натяжкою. До того ж це точно був не омар. Схоже було на те, що потвора геть його не боїться. Стрілець не знав, небезпечна вона чи ні. Та навіть тимчасове потьмарення розуму його не хвилювало –