Феноменологія духу. Георг Гегель
плинна субстанція чистого руху в самому собі. Проте відмінність цих членів між собою полягає як відмінність загалом не в якій іншій визначеності, як у визначеності моментів безкінечності або самого чистого руху.
Незалежні члени існують для себе, але це буття-для-себе – не меншою мірою їхнє безпосереднє відображення в єдності, бо ця єдність є роздвоєнням на самостійні форми. Єдність роздвоєна, бо є абсолютно негативною, або безкінечною єдністю, а оскільки вона є існуванням, то й відмінність має незалежність тільки в ній. Ця незалежність форми виявляється як щось визначене, як щось для іншого, бо форма роздвоєна, і саме цією мірою скасування роздвоєності відбувається через іншого. Але це скасування полягає і у формі, бо саме ця плинність є субстанцією незалежних форм; проте ця субстанція безкінечна, і тому форма в самому своєму існуванні є роздвоєнням, або скасуванням свого буття-для-себе.
Коли розрізняти наявні тут моменти докладніше, ми побачимо, що як перший момент ми маємо існування незалежних форм, або пригнічення того, чим є в собі диференціація, тобто форми не мають буття в собі і не мають існування. Але другий момент – це підпорядкування цього існування безкінечності відмінності. В першому моменті є форма, що існує, триває; як для-себе-сутня, або безкінечна у своїй визначеності субстанція вона протиставлена загальній субстанції, спростовує плинність і неперервність, яку має з нею, і утверджується не як розчинена в цьому загальному, а радше як така, що зберігається завдяки відокремленню від цієї своєї неорганічної природи та споживанню її. Саме внаслідок цього життя в загальному плинному середовищі, спокійний розпад форм стає рухом цих форм, або життям як процесом. Проста загальна плинність – це в‐собі, а відмінність форм – інше. Але через цю відмінність і сама плинність стає іншим, бо тепер вона існує для цієї відмінності, що є в собі й для себе, а отже, безкінечним рухом, що поглинув те загальне середовище, – стає життям як жива. Через те ця інверсія знову стає перевернутістю в собі самій; те, що було поглинуте, – це сутність; індивідуальність, що зберігається коштом загальності й дає собі почуття своєї єдності з собою, саме цим і скасовує свою протилежність з іншим, завдяки якій вона існує для себе; єдність із собою, якої вона надає собі, якраз і є плинністю відмінностей, або загальним розпадом. І навпаки, скасування індивідуального існування – це водночас і його виробництво. Адже, оскільки сутність індивідуальної форми (тобто загальне життя) і для-себе-сутнє в собі – проста субстанція, ця сутність, утверджуючи в собі своє інше, скасовує ту свою простоту, або свою сутність, тобто роздвоюється, і саме це роздвоєння недиференційованої плинності є утвердженням одиничності. Отже, проста субстанція життя – це роздвоєння її самої на форми і водночас розпад тих наявних відмінностей, а розпад самого роздвоєння – це ще й саме роздвоєння, або членування. Таким