На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку. Станіслав Вінценз
бам-ба-лам, чап-чалап, пирсь-пирсь.
Бо кожна з них є окремим життям, і належить воно лише громаді, лише хвилі. Хвилі з тисячами стривожених щупальців, які дрижать, невпинно тріпочуть, хвилі, що жалісно бекають і перемагають. Однаково вниз і догори, крізь пущі-вертепи, слідами, плаями, дорогами, через броди, гостинцями, стернами, попри рогатки, ринками, вулицями великих міст, до вокзалів, на заріз, безугавно, невпинно пливуть уперед: дзінь-дзінь, бам-ба-лам, пирсь-пирсь.
Води не тверді, води притихнуть, але не дадуть себе ані затиснути, ані приручити. А хвилі овець не тільки покірніші від вод, вони ще й слухняні. Свист пастуха, ляскіт батога, постріл пістолета, поворот цапа-проводиря, один рух барана керують хвилею овець. Зупиняють її, ніби раптовим знаком хтось стримав водоспад, і ніби пастух хвиль помахом чи викриком наказує хвилям здійнятися і витягує їх на вершини. Також, коли овеча хвиля розіллється на дорозі або на пасовиську, пастухи легко збирають її назад докупи. Часом, коли пастух недбалий, трапляється нікудишній баран, ані вибраний, ані визнаний, проводир стада лише тому, що він є. Ось такий у своєму баранячому розгоні заведе стадо у розбурхані води.
І вівці сліпо йдуть за ним, дають себе захопити і тонуть – не гірше, ніж людські стада, – а котрі врятуються від потопу, прямують далі без помсти і без нарікань. Навіть коли нападуть вовки, коли відразу загризуть цапа-проводиря, а потім, зголоднілі й очманілі від крові, роздеруть у шалі удесятеро більше овець, ніж можуть з’їсти, отарі ще не кінець. Бо коли розбите стадо розсиплеться, мов зерно з подертого мішка, тоді розважний пастух повбиває або прожене вовків. І знову скличе свистом – пострілом – криком овець назад до громади. І далі, після кривавої різні, здесятковані течуть покірні, слухняні, і дзвонять, і дзвонять, і плюскочуть: дзінь-дзінь, бам-ба-лам, пирсь-пирсь.
Найпокірніші з усіх приручених тварин, найдавніше уярмлені, а тому знеособлені. На противагу диким видам овець, вони не борються, не бороняться. Навіть вагітні вівці, не дбаючи про самозахист, нерідко втрачають плід у тисняві. Бо колись їх знівечив якийсь незмірний страх, зламав їхню самооборону. Вони вірять тільки у страх, лякаються будь-чого. Боятися, тікати будь-куди – ось їхній дороговказ. Вони дозволяють себе заганяти, проганяти, зупиняти, ловити, стригти, доїти, зарізати і тому є основою цивілізації. Дикі вівці не мають вовни, лише шерсть, а нічого теплішого від вовни досі ніхто не винайшов. Її виробництво на цілій землі перевищує мільйон тон. І що ж вони за все це заробили собі від людей, які почуття? Фахівці доводять, що поступ цивілізації ще ніколи не починався з почуттів, лише з задуму, з винаходів, із завоювань. Бо самим почуттям, хоч яким моральним, ще ніхто нікого не зігрів. Тим паче не винайшов вовни і тканини. Пошана фахівцям, а ще скотарям, особливо тим, які є лагідними до овець, бо вони зрозуміли, що лагідність є найкращою політикою щодо овець. Тому вони їх не б’ють, як ніхто не б’є і не мучить своїх машин. Тільки годують овець щораз краще, щораз більше