На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку. Станіслав Вінценз
ґаздує над пущами і полонинами. Подивіться лиш, як він порається перед світанком. Їде собі той час – величезний старий ґазда з довгим білим волоссям – їде полониною чи лісовим плаєм на возі, запряженому чотирма могутніми, але статечними волами. Ґазда замислений і радіє чомусь. Лагідно посміхається. Воли повільно й рівномірно кивають головами. Рипить ярмо… Воли майже спиняються. Геей – цідить ґазда. Воли задумуються, задумується і ґазда. Оглядається, сонечко ще не зійшло: «Маємо чєс… Геей», – повторює за хвильку. Воли рушають, ступають твердо, то повільно йдуть уперед, то спиняються. Скрипом ярма виводять протяжний ритм гуцульського часу: «Маємо чєс…» Ці слова, як лагідний усміх турботливого ґазди, розносяться над цілим краєм.
У ґаздівському житті поспіх не потрібен. Усе робиться завчасу, все відбувається вчасно. Ніхто не запізнюється, бо воліє рано встати, рано впоратися, рано вийти, щоб завжди мати досить часу. Так було колись. Полонинські відстані та подорожі не рахували годинами чи, борони Боже, хвилинами, як поїзди, лише днями й тижнями. Поспіх – то якесь дивацтво, а постійний поспіх – це просто сміх, це хвороба. Поспіхом недалеко заїдеш, зате без поспіху переженеш тих, що поспішають, і ще й добре випередиш. Не один бідкався через поспіх, чи тому, що надто гарячково кинувся мстити за якусь кривду і рубонув супротивника без потреби, чи занадто поспішив із купівлею, продажем або контрактом. А повільна статечність всякчас іде на користь. Дороги були погані, місцями карколомні, плаї завжди йшли верхами й лісовими вертепами, шалені зливи і повені, раптові бурі – через усе це поспіх був неможливим, небажаним, навіть міг бути дуже шкідливим.
І чи випадало б гідному, єльному ґазді квапитися? Кожен розуміє, що колись опришки, люди лісу, як ті хижі птахи, вміли поспішати. Та ще й як! Але хто з ґаздів навіть нині, а тим більше раніше, хто би спішив? Спішить хто? Знервований жид, гублячи, бозна-чого, свої капці. Спішить пройдисвіт, що на світанку нишком крадеться від чужої жінки, або якийсь підозрілий зайда-заволока, лобуряка циганської віри, але не ґазда. Хіба якийсь скоробагатько, скнара, що давиться своїм маєтком. Захланний, неспівчутливий, як лютер, на толоці не прийме як годиться, нікому не помагає. І йому ніхто не поможе. Тож увихається від царинки до царинки, від сінокосу до сінокосу з висолопленим язиком. Хіба такий, що вічно судиться, дістав дурійку, заразився від панів таким терміновим шалом, що жене його від одного судового терміну до іншого.
Ну, а як щось трапиться, боронь Боже, щось справді несподіване в ґаздівському житті, що вдарить, як грім, – чи то напад, чи погоня, чи нещасний випадок, – то є про що співати пісні та переповідати роками, але то вже поза межами ґаздівського життя.
Високими плаями, ніби природними шляхами, якими в далекі часи вже проходили різні племена, відбувалися різні переселення народів, одвічними плаями прямують ґазди, колись завжди кінно, тепер кінно або пішки.
Коли зустрічаються, завжди знаходять час на привітання.