Тангo. На межі з потойбіччям. Остання книга. Роман Іваничук
слах, й те непереборне гріховне почуття намагалися сублімувати загорнутими в латину двозначними освідченнями, на яких, вдаючи, що їх не чують, добре розумілися наші викладачі: «Inter pedis pucllarum est fortuna puerrorum», й отримували від панянок сміливу обіцянку, яка зрідка сповнювалась, приносячи обранцям найвищу радість: «Propera ad me, amici, ego dabo tibi pisi!».
Й позирали ми на дівчат з неприхованою жагою, а у відповідь отримували багатозначні усмішки, й відтоді часто вночі я прокидався від липкої мокроти, вичерпаний гарячою пристрастю, що уві сні навально приходила до мене в образі голісінької, мов янголятко, чарівної Богданки з китичкою у пропахвині, яка засвідчувала, що дівча вже має змогу сповнити заповітну обіцянку.
Й одного разу я, запаморочений любовним шалом, закрався ззаду й обняв за стан жадану Богданку, яка стояла над крутосхилом, котрим закінчувалося гімназійне подвір’я, й ловила поглядом звивисту бинду Прута, що блищала удалині. І я сахнувся від зойку дівчини, мовленого теж латиною «Noli me tangere!»1; й полинув той схлип за мною, коли я відступав назад, зляканий поглядом панночки, в якому яріли і гнів, і втіха; її очі наливалися бажанням, і я вже чув у словах «не торкайся мене» не заборону, а наполегливе прохання: «Tangere me, tangere!»2
Її дозволом я скористався пізніше: на котильйоновій забаві мене запросила до танцю вона. Крізь трубу грамофона виливалася знайома з дитинства, відточена тактом мелодія, з якої вирізнялись слова відомого мені автора: «Ще раз поглянути на тебе, з тобою стрінутись ще раз», а Богданка суголосно шепотіла своє: «Tangere me!», й ми дотикалися одне до одного своїми розпаленими тілами…
2
Тоді я збагнув таїну цього танцю: дозвіл, блаженство, радість і пізнання містерії життя.
А бачив його вперше іще дитиною.
…Коли мені виповнилось десять років і я мав після канікул перейти до четвертого класу – останнього в Трацькій початковій школі, мій батько – перший учитель в цьому забутому Богом і найкращому з усіх покутських сіл, які притулилися до крайньої гряди карпатського хребта й пожильці яких не зважувалися називати себе гуцулами, але й покутянами вже не були, – надумав вихопити мене з цього зачарованого дна землі й обступленого з усіх боків дрімучими лісами, й лише одна просіка протискалася крізь гущавину до схожої на церковну баню Шмаєвської гори, що стояла на межі між Покуттям і Гуцульщиною, – й послати на науку до Коломийської української гімназії. Тож для того, щоб я – напівселюк-напівпанич – привчився жити після трацької тугої тиші в гамірному місті, завіз мене під час літніх вакацій до своїх коломийських приятелів, дозволивши навідатись додому аж на свято Успіння Пресвятої Богородиці – празнешний день у моєму селі, й мав я ту дорогу, довжиною у три милі, здолати пішки.
Однак мені пощастило. Батько отримав запрошення від колишнього військового колеги отця Яросевича – пароха із Сапогова, що біля Галича, за Першої світової війни капелана у Тридцять шостому регіменті, в якому мій батько відбував службу: всечесний отець запрошував свого побратима на концерт музичного ансамблю Степана Гумініловича, що славився знаменитою солісткою Ренатою Яросевич, дочкою отця.
Я мав щастя побувати разом з батьком на цьому концерті, який продовжився згодом у моєму трацькому домі в день престольного празника: батько запросив отця на празнешний обід, і з отцем прибули до Трача гурт музикантів й двоє гімназійних професорів – популярних у Коломиї поетів: Володимир Павлусевич та Дмитро Николишин. Та найцікавішою була для мене закохана пара – Рената Яросевич та її кавалер, якого кликали Бодьом.
…Після двотижневої розлуки з рідним селом я не міг ним натішитись. Видалось воно мені несподівно гарним: поділене ярами на замаєні садами острівці з білостінними й жовтостріхими хатами, що потонули в кучерявих зелених вирах, й знайомі були мені тут кожна царина, що визирала з лісової темені, й видзьобані овечими копитцями путівці, що збігали до глибоких мочул із синіми озерцями на дні, і плетиво витоптаних стежок, кожна з яких вела до окремого сільського присілка.
Усі ці житловища, потіснивши лісові займанщини, вилаштувались півколом під Шпаєвською горою, яка закрила трачанам вхід до таємничої Гуцульщини з її чугайстрами, ворожбитами, нявками й опришками, – і висотуються з них, щойно заграє на церковній дзвіниці найменший дзвін, сповіщаючи настання престольного празника в Трачі, вервечки прихожан, що тягнуться до старої церковці, захованої під столітніми смереками під Сталащуковим схилом, який стрімко спадає до карпатського хребта на земне дно. А в те дно, котре Боснею зветься, гейби вихор налетів, несучи звідкись й безладно гублячи у прірвах сади, пасіки, стайні, стодоли й шпихліри, й заслоняються вони від світу перснем лісів, протятих просіками, що протискаються крізь лісові дебрі до Пиконева, Зруба, Багновиська, Волового та Сакатури…
Отож висотуються з тих лісових тунелів шнурочки святкового люду, а кожен прихожанин одягнутий по-своєму: терновими хустками пов’язані жінки з Пиконева, у малинових фартухах пишаються дівчата зі Зруба, у вишневих опинках молодиці з Волового;
Не торкайся мене! (
Діткнись до мене! (