Тангo. На межі з потойбіччям. Остання книга. Роман Іваничук
дзенькіт цимбалів, сопілкові завиточки, пекучі скрипкові перебори, а над усім цим гомінким содомом верховодить лункий бубон, що нагнітає в боснійську видолину всі ті звуки, мов бриндзу до бочки.
І я поплив тим потоком звуків до Гаврилишиної стодоли…
Й заполонила мене малого троїста музика, всього поглинула, немов вода, що рине з водоспаду, і я, побравшись із сільськими хлопчаками позашиї, закрутився в тій невтримній круговерті, що й облич не було видно, і пробивалися з того розшалілого ланцюга браві примовки – а прибий, повтори, ще такий! – і гупають босі ноги п’ятами в землю і як вона не провалюється під нами, а музики, заохочені витворним рисунком аркана в дорослому гурті та ще й нашими дрібушечками, невгавають, й коли найстарший Підлетейчук натискає підборіддям на деко скрипки, мало не розчавлюючи її, тоді бубон дає собі повну волю, що аж повітря від того гупання загусає, мов хмільна брага в діжці, а струни на цимбалах спливають з кобилок золотою патокою, та й флояра ридає, немов від солодкого болю.
Та раптом цей содом стих, й гупання бубна на мить примовкло, щоб дати змогу розшалілим танцюристам почути інші звуки, які живуть в інакших, ніж коломийкова, мелодіях, й до нас дотягнувся тонкий, мов кінська волосінь, струмок пісні; у тому ніжному плині звуків мій слух вловив слова надії: «Прийде ще час, коли затужиш ти за мною, – може, тоді любов ти зрозумієш мою», – і я зрозумів, хоч було це для мене ще надто рано: кожній людині на світі призначений неоціненний і належний їй дар, та не до кожного втрапляє він, і називається цей дар любов’ю. Та якщо скупа доля не ощасливила людину такою винагородою, то замінила її тугою, яка сильніша за любов: «І може, за ту любов вдячна будеш мені…»
Цей струмінь надії навально увірвався тоді в мою зелену душу, щоб скільчитися в ній нетерплячим чеканням: я ще в той час не знав, та й не міг знати, бо проживу довгі роки з тією надією, а коли вона нарешті сповниться, я вже знатиму, що той сокровенний дар втілився у чутливу мелодію, яка так болісно й солодко доторкнулася до моєї оголеної душі.
Я не стямився, як опинився вдома й застав за накритим столом гурт поважних людей, серед яких вирізнялась молода пара: кавалер в окулярах, якого звали Бодьом, і його наречена Рената, схожа на пуп’янок білої лілії, краса якої виявляється аж тоді, коли пуп’янок розтулюється і спадають вниз пилкові віяльця.
Й цієї миті те диво сталося: закохані заспівали незнайому мені чарівну пісню, й мені здалося, що то під рожевою дугою, що провисла над Шпаєвською горою, немов веселка, стоять вони обоє в обіймах, перемінені в пісню.
Я сидів у своєму сховку за комодом, заслоненим від світлиці ажурною фіранкою, впивався дуетом закоханої пари, а їхній спів начебто долинав до мене не з чільного місця за столом, де ті двоє стояли, переплівши руки, ніби боялися розлучитись бодай на мить, – спів долинав до мене не з їхнього боку, а випливав протягом з-під рожевої веселки, що обхопила підковою круглу баню гори. Трачани запевняли, що то земний газ проникає крізь пори і засвічується в нагрітому