Бодай Будка. Наталка Бабіна
скорчилася від болю. Огонь погас, тіло, на якому полум’я не покинуло слідів, знов опустилося на траву. Знаєте, я завжди думав, що вираз «протерти очі» – то такий фразеологізм, переносне значення. Але ж тут зловив себе на тому, що тру очі. Я сам собі не вірив. Вщипнув себе за руку – потім там синяк був – коли побачив, що ніби з нічого, з повітря матеріалізувалися химерні чорні тварини. Не, не тварини – творіння. Істоти. Я навіть не можу їх описати точно. Вони не мали чітких форм, вони мінялися, як клуби диму. Оксанине тіло знов піднялося над землею, творіння стали хороводом кружити в повітрі навколо, раз по раз приникаючи до тіла, як би пили з нього щось, вона кричала, як від болю… Цей примарний, жахливий хоровод піднявся високо в небо та пропав. Усе це відбулося за кілька хвилин. А я ще кілька хвилин стояв абсолютно ошелешений. Коли прийшов у себе, зрозумів, що навколо абсолютно тихо. Мертво тихо. Птаство, яке до того співало таким повноголосим хором – мовчить. Усі до одної пташки мовчать.
Петро знов змовк.
– Пане Петре, – сказала я як можна більш м’яко. – Віте не гнівайтеся, будь ласка, а вам ніколи не доводилося звертатися до психіатра?
Чоловік посміхнувся без всякої веселості.
– Пані Алло, невже віте не вірите в надзвичайне? Ваше життя складалося так, що віте з ним не зутикалися? – я вже відкрила рота, щоб відповісти в термінах матеріалізму та наукового атеїзму, але прикусила язика.
Петро зауважив цю запинку.
– А, ось бачите, й віте не заперечуєте, що є сили, про які ми мало відаємо… Але дещо все ж відаємо. Що до мене, то контактувати з ними – певною мірою моя спеціальність… Але, знаєте, я й сам був на грані того, щоб вважати все це бредом, результатом перевтомлення, а то й хвороби. Приходила мені така думка, коли без сну ворочався тою ніччю. А ще я згадав, що колись-колись оте місце біля річки, де я побачив цей кошмар, називалося Калатівка, або Нечиста Калатівка… А назавтра пішов до тітки Оксани.
Я не дійшов до її дому, ми зустрілися на вулиці. Вона кудись спішила, їхала ровером, але пристала, коли я попросив її зупинитися.
– Що ти хочеш, Петручику дорогенький? – спитала вона.
Мене здивувало це надзвичай ласкаве, якесь не притаманне їй звернення, а також те, що вона мала вигляд дуже радісний, була якоюсь натхненою, аж світилася. Я не став ходити навколо і спитав навпрост:
– Я бачив вас учора в лісі коло Довгенького Поля… У Нечистій Калатівці… Що то було?
Вона різко перемінилася, як шматкою провели по обличчі та стерли сяйво.
– Не питайся про це, – відрізала. – Не питайся. І не згадуй, забудь, коли хочеш жити.
– Але…
– Бувай здоровий, – обірвала вона, та помкнулася їхати далій.
Пробуючи втримати, я взяв її за руку; вона шарпонулася, рукав задерся, і я побачив, що вся рука в синцях, як збита…
Петро змовк. Встав з дивана, пройшовся до вікна, назад.
– Вона поїхала, нічого більше не сказавши. А мені зганувся43 ще випадок, який відбувся,