Шляхами і стежками життя. Наталена Королева
коли цей товариш старий, хворий, вбогий і потрібує опіки… Не кохання обіцяла я чоловікові, але що буду йому вірним товаришем-приятелем… Ти знаєш, чим ти мені завжди був, є і будеш! Ніщо нас ніколи не зможе розлучити, хоч би ми й були далеко один від одного».
Були ще неодноразові приїзди дона Альфонсо в Мельник, були довгі вечірні розмови, привітні ясні усміхи один до одного, наповнені ніжністю погляди, лагідні звернення до Наталени одним із її наймень – Альфонса. І був останній лист усамітненого в готелі, змученого серцевими нападами її Альфонсо, яким він не прощався зі своєю Альфонсою. Ні, не розлучався навік, а йшов до неї, щоби бути завжди разом, бути скрізь із своєю коханою – невидимий, але завжди присутній.
Альфонса опечаленим серцем переживала кожне слово коханого: «Тепер зі мною тільки ти, завжди присутня, хоч і далека. Твоя рука тихенько закриє мені очі, коли вони вгасатимуть. Ляже на них пестливим, ніжним дотиком. Ти приймеш мій останній віддих й він житиме в твойому серці – “єдиному для двох” – як ти це колись співала, пам’ятаєш? – у тій моїй улюбленій пісні:
Mi corazon palpita en el Tuyo,
Uno – por les ambos!21
Так житиму далі в твойому серці, аж доки не зустрінемося знову у вічності, на віки… Бути завжди з тобою, ніколи більш не розлучатись… Ця думка є не тільки потішенням, але є найбільшою радістю. Чого міг би я ще бажати?».
Вечорами читала вголос – як відпочинок від буденних обов’язків сільського трудового життя – дружині Василю листи від дона Альфонсо, в яких він роздумував над своєю долею як іспанського короля, як екс-короля, над майбутнім дорогої йому Іспанії, якій так необхідно, вважав він, опанувати новий ритм нового життя, в основі якого має бути «освіта, людяність, пошана до людських прав, до чесно виконаного обов’язку, братерства – не на словах! – і передусім любов. Любов до людства, любов до рідного краю…»
Василь Королів, геть знеможений хворобами, постарілий, з важкою – обов’язково з палицею – ходою, завершував «Згадки про мою смерть». Вибрався в дорогу. До Праги, щоб віддати рукопис до друкарні. Повернувся додому на другий день, 11 грудня 1941 року, сповіщаючи про своє прибуття насвистуванням арії з опери «Кармен». Увійшов у хату, «вмочив пальці в кропильничку зі свяченою водою», перехрестився, вимовив: «Ну, слава Богу!» – зрадів, що щасливо добувся додому, і впав на підлогу. Зупинилося серце. На 63 році життя.
Наталена знову залишилася одинокою. Сиротою. Залишилися з нею ті самі щоденні клопоти: прибирання в хаті та у дворі, чищення хліва і кролячих кліток, годівля курей, кроликів, відкидання снігу, носіння у відрах води, бо водогін замерз, – а на письмовому столі запитально купчилися незакінчені рукописи – власні й Василя Короліва. Грошей нема, а видавництво, для якого Королів-Старий малював аквареллю українські народні жіночі строї, вимагає оплати за виготовлені за цими малюнками серії листівок. Треба якось оплатити і видрук книжки «Згадки про мою смерть». А смерть дружини була для Наталени