Казки добрих сусідів. Чарівний дзвіночок: Молдавські народні казки. Народное творчество
добрий.
– Добрий.
– Чула я, чоловіче, про твою біду: неначе ти не можеш знайти кумів і похрестити дитину. Я прийшла, щоб допомогти тобі у твоєму горі.
– Прошу, але хто ти?
– Смерть.
– А чим же ти можеш допомогти?
– Як чим?
– Адже ти знаєш, що куми приходять не з порожніми руками, вони приносять подарунки для дитини, з побажаннями, щоб вона росла і мужніла.
– Якщо так, візьму його з собою.
– Йди геть з мого дому, я не хочу слухати тебе. Якщо я не знайшов до цього часу кумів, це не означає, що я повинен віддати тобі свого сина.
Почимчикувала смерть геть, а чоловік вийшов у двір (а було це зоряної ночі), всівся на призьбу і знову взявся охати та ахати:
– Ох, ох, мої біди. Тяжкі мої біди. Ніхто їх не чує, ніхто їх не бачить, ніхто їм не вірить.
Почув його причитання Місяць, спустився на землю, зупинився перед будинком нещасного, посвітив двір, став перед чоловіком, вклонився низенько до землі, й сказав:
– Візьми мене, чоловіче, кумом.
– А чим ти зможеш обдарувати нашу дитину?
– Красою і багатством, що на мені.
Подивився чоловік на нього й сказав:
– Твоє багатство ніч з’їдає, а краса – з сонцем зникає.
– Якщо не дружиш ти з добром, залишайся зі злом, – відповів Місяць й одразу піднявся на своє місце в небі.
А чоловік знову почав оплакувати свою долю. До самого сходу сонця все голосив:
– Ох, ох, мої біди. Тяжкі мої біди. Ніхто їх не чує, ніхто їх не бачить, ніхто їм не вірить.
Світало. Сонце повільно випливло з-за горизонту і побачило не росу на листках дерев і траві, на квітах польових, а струмки сліз, які текли з очей бідного чоловіка. І воно покотилось по верхівках дерев до будинку, де була маленька дитина.
– Доброго ранку, чоловіче.
– Доброго.
– Чому ти зустрічаєш моє сходження на небо гіркими сльозами?
– Ох, найсвітліше Сонце, як мені не плакати, адже я не можу знайти хрещених для сина, які б обдарували мою дитину і дали їй ім’я.
– Чи не хочеш ти взяти мене хрещеною матір’ю?
– А чим ти зможеш обдарувати мого сина?
– Золотом, що на мені, і красою світла.
– Хай буде по-твоєму, – сказав чоловік, і повів Сонце в будинок. Там де воно ступало – яскраво все освічувало, а де проходило – все навколо золотило. Наблизилось сонце до колиски дитини, провело пучком променів по його обличчю, розбудило; після взяло на руки, ніжно доторкнулось вустами, і як належить, за звичаєм, викупало його не у воді, а в своїх променях, теплих і ніжних, потім віддало його батькам:
– Візьміть вашого сина Фет-Фрумоса, хай росте сильним і здоровим на радість батькам.
Уклонились чоловік і жінка Сонцю, подякували, як уміли, за таку радість. Воно ж, попрощавшись з ними, знову помандрувало з одного кінця землі в інший. А чоловік з жінкою стали жити-поживати в своєму позолоченому будинку.
Фет-Фрумос ріс сильним і привабливим,