Говори, серце, не мовчи. Жанна Куява

      Після роботи іду до Михайла, іду цілеспрямовано, чомусь вірю, що поруч із ним мені стане легше. Помітивши мою пожовану мармизу, він махом пропонує: хочеш, покатаю?

      Так, залюбки.

      Із півгодини ми пересиджуємо ясну пору, байкер каже, що треба дочекатися темряви, тоді відчуття від їзди і гостріші, і цікавіші. Відтак одягаю шолом («У мене він завжди з собою, то – старшого сина», – каже Михайло). Забираюся на залізну «галку» (ловлюся, що саме цю пташку нагадує звіддаля його мотоцикл, тобто моцичка, – має ж бути відповідник жіночого роду, хі-хі?). І ми поволі сунемо маршрутом славнозвісного на Мінському масиві автобуса № 99.

      Вискочивши на Велику Кільцеву дорогу, взуттьовик різко й несподівано додає швидкості, тож я припадаю до його спини й обхоплюю міцно за грубий, екіперований «моточерепахою», торс. У цей час, мабуть, скидаюся на жучиху з якогось дитячого мультика, що рятується від навального вітру, намертво вчепившись за високу травину.