Зламані сходи. Борис Крамер
увагу, але не напружився. Може, служака обходив зовні свою територію та й забруднився. А тепер ті брудні чоботи йому час від часу зринають у пам’яті й непокоять, але чим – незрозуміло. Ну зачалапав десь, подумаєш. Осінь усе-таки, накрапали дощі. Не було жодних підстав підозрювати Нефьодова в чомусь протизаконному. А всередину не пустили. Потрібен був дозвіл спеціального відділу КДБ. На такий дозвіл слід було подати вагомі аргументи й підстави. Начальник міліції полковник Сахно на несміливу пропозицію Шамана відвідати диспансер покрутив пальцем біля скроні. «Ти шукай мисливців, а не в дурку залазь!» – гаркнув у відповідь.
Шаман шукав, але щодень зневірювався. Ніби невидима сила вирвала серед дороги жовте авто, і воно безслідно зникло. Жодних натяків на обставини злочину, ані найменших речових доказів, фактів, мотивів, за які можна було ухопитись. Полковник Сахно лютував і погрожував розжалувати у званні та вигнати з роботи. Кричав, що таких дубів, як Іларій, до слідства на гарматний постріл підпускати не можна. Пропив увесь мозок і нюх, не може розкрити елементарного діла. Іларій мовчав, бо не мав що відповісти. Не в пияцтві суть, а в тупику, з якого не було виходу. Зрештою, полковник його відсторонив від справи й передав слідство молодому лейтенанту Михайлові Збруєву. Збруєв теж нічого не добився й років за два кинув справу в архів як безнадійну, до кращих часів. Зате почав рости в кар’єрі. До часу, коли прийшов до влади Горбачов, став майором і заступником полковника Сахна. Але тоді ж полковника відправили на пенсію, а Збруєв сам звільнився з міліції. Подався в бізнес. Зараз керує великим будівельним холдингом у Києві.
То були нелегкі часи. На Іларія насідав не тільки полковник Сахно, а й партійне начальство. Загадкове зникнення мисливців розбурхало людей, вони перешіптувались і нарікали на владу, яка не може розібратися. Шаман своїми розпитуваннями тільки доливав олії у вогонь. На межі розвалу СРСР запалали вогнища на задніх дворах міліції, КДБ, партійних органів. Палили все, що під руку потрапить. Справа мисливців також згоріла…
– Ви припускали, що мисливці змінили маршрут і не поїхали на озеро Біле? – я тамував у собі розчарування й усе ще шукав, як оживити давню справу.
Капітан Шаман узяв на сусідньому стільчику теку, дістав звідти карту й розкрив її на столі. Я звівся, щоб краще бачити, куди веде грубий ніготь слідчого.
– Ось цей шлях – від Емська до Білого. Я його сходив, можна сказати, пішки. Усі вісімдесят дев’ять кілометрів… А тепер дивись, куди тут ще можна було звернути. З погляду мисливців…
Ніготь посунувся по карті в протилежний бік. Кілометрів за п’ятнадцять від міста був рибний заказник. Туди теж їздили полювати. Але винятково начальство. Заказник під охороною, з білетами, пропусками й перегородженими, замкненими проїздами. Іларій і цей варіант припустив. Походив там, порозпитував, чим дуже розгнівав полковника Сахна, якому тут же зателефонували. Але ніякий гнів не утримав би слідчого від подальших пошуків, якби він знайшов бодай найменшу