Вовки Кальї: Темна вежа V. Стивен Кинг
зупинився і спитав Роланда:
– А цю ти знаєш? Може, у вас є якісь варіанти?
– Ні, – похитав головою Роланд. – Але казка гарна. Розкажи до кінця, будь ласка.
Едді й розповів, закінчивши обов’язковим «І жили вони довго і щасливо». Стрілець кивнув.
– Ніхто не буває щасливим довіку, але ж ми цього не говоримо. Нехай діти самі про це дізнаються. Правда?
– Угу, – відповів Джейк.
Юк біг за Джейком назирці, поглядаючи на хлопчика знизу вгору своїми очима з золотистою облямівкою, в яких застиг звичний уже вираз тихого обожнювання.
– Угу, – сказав шалапут, копіюючи доволі похмурий тон свого господаря.
Едді обійняв Джейка за плечі.
– Як шкода, що ти тут, а не вдома у Нью-Йорку. Там, у Великому Яблуку, Джейкі, ти вже давно потрапив би до лап особистого психіатра. Ви б з ним намагалися розв’язати твої проблеми з батьками. Докопувалися б до суті твоїх невирішених конфліктів. Можливо, він навіть виписав би тобі якісь ліки. Наприклад, «Ріталін».
– Ні, дякую, краще я буду тут, – Джейк поглянув униз на Юка.
– Так, – сказав Едді. – Я тебе розумію.
– Такі оповідки називають чарівними казками, казками про фей2, – замислено промовив Роланд.
– Так, – відповів Едді.
– Але ж у цій, наприклад, жодної феї нема.
– Нема, – погодився Едді. – Це просто така назва. У нашому світі є містичні історії… саспенс… наукова фантастика… вестерни… казки. Розумієш?
– Так, – сказав Роланд. – Чому люди у вашому світі завжди хочуть слухати лише одну оповідку за раз? Лише один смак відчувати у роті?
– Це недалеко від істини, – відповіла Сюзанна.
– Чи ви не їсте рагу? – не вгавав Роланд.
– На вечерю їмо, – підтвердив Едді, – але що стосується розваг, то ми справді смакуємо страви окремо й не дозволяємо, щоб вони перемішувалися на тарілці. Хоча, якщо вже на те, це нудно.
– Скільки взагалі є чарівних казок, як ви гадаєте?
Без жодних вагань і, звісно, не домовляючись між собою, Едді, Сюзанна і Джейк хором назвали одне й те саме число: «Дев’ятнадцять!» А за мить своїм хрипким голосом його повторив Юк: «Дев’ятнадцять!»
Вони перезирнулися і розсміялися, бо ж «дев’ятнадцять» вже стало у них чимось на кшталт модного слівця, заступивши собою «хамляра», якого Джейк та Едді вже добряче заялозили. Та в їхньому сміхові вчувалися нотки занепокоєння, адже вся ця справа з числом «дев’ятнадцять» почала набувати якоїсь моторошності. Едді зловив себе на тому, що вирізьблює на боці останньої фігурки тварини щось на зразок тавра: «Друже, ласкаво просимо до нашого ранчо! Ми називаємо його “Смуга Дев’ятнадцять”». Сюзанна і Джейк зізналися в тому, що принесли для вечірнього багаття дров, яких було рівно дев’ятнадцять у кожному оберемку. Вони не могли сказати, чому назбирали саме таку кількість. Просто їм здалося, що так треба.
Якось уранці Роланд зупинив їх на краю лісу, яким вони мандрували, й показав на небо. На його
Fairy-tale – казка (