Вовки Кальї: Темна вежа V. Стивен Кинг
де зараз проміжок між хмарами, і бачу число дев’ятнадцять, виведене синім.
Роланд поглянув угору. І так, число справді було там. Він також його бачив. А ще бачив хмару, схожу на черепаху, і другу дірку, подібну до накритого фургона, в тому місці, де хмари тоншали.
– Дивлюся на дерева – бачу дев’ятнадцять. У багаття – і там дев’ятнадцять. Імена складаються з дев’ятнадцяти літер, як у Оверголсера й Каллагена. І це лише те, що я можу вимовити, що можу побачити й осягнути розумом. – Едді говорив надзвичайно швидко, дивлячись Роландові просто у вічі. – Є ще одне. Це стосується тодешу. Знаю, що ви вважаєте, буцімто мені все нагадує про ті часи, коли я ширявся, і, можливо, так і є. Але, Роланде, тодеш дуже схожий на кайф від наркотика.
Про такі речі Едді завжди розмовляв з ним таким тоном, наче Роланд за все своє довге життя ніколи не вживав нічого міцнішого за ґраф. А це було дуже далеко від правди. Іншим разом він нагадає Едді про це, але не зараз.
– Саме перебування тут, у твоєму світі, подібне до тодешу. Тому що… чорт, як же це важко…. Роланде, тому що тут усе реальне і нереальне водночас.
Роланд хотів було нагадати Едді, що це вже не його світ – для нього кінцем Серединного світу і початком усіх таємниць, що лежали за його межами, стало місто Лад, – але знову вирішив тримати рота на замку.
Едді набрав у жменю глиці, згрібши пахучі голки і залишивши на землі п’ять чорних слідів – відбиток руки.
– Усе реальне, – сказав він. – Я це відчуваю, і на запах також. – Він підніс пригорщу глиці до рота й торкнувся колючок язиком. – На смак я це теж можу відчути. Та водночас усе якесь несправжнє, як цифра дев’ятнадцять у вогні чи та хмара в небі, схожа на черепаху. Ти розумієш, про що я?
– Чудово розумію, – пробурмотів Роланд.
– Люди реальні. Ти… Сюзанна… Джейк… той тип Ґешер, який викрав Джейка… Оверголсер зі Слайтменами. Але те, в який спосіб тут вигулькують різні штуки з мого світу – оце вже нереально. Це і нерозумно, і нелогічно, але не про те мені зараз ідеться. Це все не насправді – от що мене турбує. Чому люди тут співають «Гей, Джуд»? Я не знаю. Той ведмідь-кіборг, Шардик, – звідки мені відоме це ім’я? І чому воно нагадує про кроликів? Уся ця трахомудія з Чарівником Країни Оз, Роланде, – я не маю жодних сумнівів, що все це сталося з нами насправді, але водночас мені видається, що цього не було. Таке відчуття, що це тодеш. Як дев’ятнадцять. І що відбувається після Зеленого палацу? Ми потрапляємо до лісу, як Ганзель і Гретель. Знаходимо дорогу, якою можна йти. Ягоди-пундиці, які можна збирати. Цивілізації настав гаплик. Усе в світі розладналося. Так ти нам сказав. Ми на власні очі бачили це в Ладі. Тільки знаєш що? Ти помилився! Так вам, придурки!
Едді коротко розсміявся. Сміх вийшов різким і нездоровим. Відгортаючи з лоба волосся, він лишив на ньому темний слід від лісової землі.
– Прикол у тому, що тут, за мільярд миль від великого Ніщо, ми знаходимо селище, що ніби зійшло зі сторінок книжки з казками. Цивілізоване. Пристойне. Населене людьми, які здаються тобі знайомими. Нехай не всі вони симпатичні – Оверголсер дещо неприємний