Ліля. Париж. Кохання. Галина Горицька
href="#n1" type="note">[1].
Однак він заховався від нас у непролазних хащах пфальцських лісів. Так само, як від моєї пра-пра-бозна-скільки-разів бабусі, коли та ще була молодою. Точнісінько так само… Вона тоді шукала його три тижні, доки пагорби Вестфалії не взялися льодом. Того далекого року це сталося на тиждень пізніше, ніж у рідних землях моєї прародички.
Про це мою пра-пра-бозна-скільки-разів бабусю сповістив голуб, якого потайки зі звісткою випустила її матір, і який прилетів до неї аж сюди. Кажуть, він летів десять діб. А ще кажуть, що коли б прабабуся дізналася про настання зими раніше й пішла, то так би і не побралася з моїм пра-пра-бозна-скільки-разів дідом, котрий чекав її в замку-привиді, й не стала б королевою.
Прадідусь ніяк не міг зарадити й вплинути на рішення замку. Бо той, як і тепер, сам вирішує, коли йому з’явитися. Тоді, кажуть, замок здивувався настирності дівчини й таки вийшов до неї з непроглядної германської хащі, несучи холод і морок лютої зими.
Холод і морок…
Того року тільки вовки та білки бігали лісом. Тільки сірі хижаки й безневинні руді гризуни. Чому? Бо так повелося. Природа себе врівноважує. І там де страх і смерть, там і вертлявість із милістю. Навіть лисиці тоді вимерли або поховалися, як ведмеді… хто зна. І тільки дуб, береза, ясень, ялинка й каштан усе стояли на крижаному вітру, трохи стишуючи й гублячи його між віт і втихомирюючи. А інші дерева пішли.
Кажуть, білки приносили моїм прабабусі й прадідусеві шишки кедра, що росте високо в горах і навіть вище, ніж будь-коли добирався сам замок[2]. Вони не могли вирощувати зернові культури, бо це заборонялося людям знатного походження, аби не було карієсу й міжхребцевих гриж. Так було заведено. Хліб їли тільки селяни. Знать мала полювати й подекуди вживати плоди збиральництва, котрі селяни їм привозили до замків у кошиках разом із молоком і білим пухким сиром. Так було заведено – ніякого борошна, щоб не гладшати й не залежати від сезонних робіт по господарству, а мати гнучкий розум, котрий, ну майже завжди, слідує за тілом. Тримати в покорі селян – нехай ті доглядають вимогливу землю. А ще через те, що людським розумом, як і у всіх тварин, керує шлунок. І коли той ситий, а наближається небезпека, він затьмарюється хибними сигналами, що все гаразд.
Така проста річ – хліб… Однак якби знать Середньовічної Німеччини полюбляла їсти хліб, блакитна кров швидко б розчинилася в безмежжі червоної. Мій пра-пра-бозна-скільки-разів дідусь і сам не знав чому, але хліба не їв. Так було заведено. Іноді вчиняєш і не знаєш, а потім сам дивуєшся: чому саме так. Проте на все є свої причини.
Кажуть, моя прабабуся й прадідусь повінчали себе самі за правом прадідуся вінчати як священника, бо він був королем. Кажуть, вони так зробили, бо прабабусине лляне бре[3] вже не налазило на її животик.
Кажуть… Люди постійно щось кажуть, і я їм здебільшого не вірю, хоча вербальна функція й працює на повну, однак вона мало коли віддзеркалює правду. Так собі, патякання… Майже як коїтус, щоправда, не таке близьке комунікативне збочення. Іноді певним індивідам, навіть незнайомцям, вдається висловити сильні почуття, до того ж не знаючи мови іншого. І навіть зробити так, що жінка-німкеня з ворожого нацистського табору погоджується випити з тобою кави в Нюрнберзі відразу після війни. А на тобі уніформа радянського військового. А згодом вона віддає тобі свою душу й серце і переїжджає за тобою в Радянський Союз.
Мій дідусь не знав німецької. Він, як герой одного блокбастера, знав тільки російську, українську й погану російську – тобто ненормативну лексику. Знався на ній так віртуозно, що весь батальйон боявся полковника до дрижаків у колінах. А вже після війни один із побратимів зізнався, що думав, нібито його комбат – колишній ЗеКа, один із тих розжалуваних і засланих у концтабори Єжовим, неугодних пішачків вищого офіцерського звання, котрих позбувалися акурат перед великою битвою назва якій – Вітчизняна війна, а потім із тих таборів терміново повертали. Хтось же повинен був піднімати солдат у бій? Але насправді дід не був ніяким ЗеКа, просто з усіма знаходив спільну мову. Про таких казали: і чорта лисого спокусить. Принаймні так казала вже через кілька років ламаною українською моя бабуся – перекладачка на Нюрнберзькому процесі. Може, якесь стародавнє німецьке прислів’я, хто зна…
Бабуся була непересічною. Про таких у Франції кажуть: фем фаталь. Не красивою, зовсім ні, але щось таке в ній було… Якась таємниця. Дідусь розповідав, що як тільки зустрівся з нею поглядом, то не зміг пройти повз. Ну тобто проїхати (він тоді сидів за кермом німецького джипа Stoewer R200). Дідусь казав, що йому спочатку хотіли дати командний блискотливий Horch-901, котрий ще зберігав колишню велич рейху – свастику на закрилках передніх коліс. Однак після бомбардування авіації союзників, котре майже повністю знищило місто, нюрнберзькими вулицями міг проїхати хіба що Stoewer R200. Бо серед його особливих переваг були постійний привід на всі колеса з блокуванням міжвісного й міжколісного диференціалів і незалежна підвіска всіх привідних і керованих коліс. Дідусь міг годинами, доки я, маленька, сиділа в нього на колінах, розповідати тільки про німецьку техніку й мою бабусю.
Його
Труси й підштанки в Середньовіччі.