По той бік принципу задоволення. Зигмунд Фрейд
тижнів мешкав під одним дахом із цією дитиною та її батьками, тож спостереження мої тривали достатній для того час, щоб ця загадкова і постійно повторювана дія нарешті розкрила мені свій сенс.
Хлопчик був не надто розвинений інтелектуально; він у свої вісімнадцять місяців виразно вимовляв лише лічені слова, але видавав, крім того, багато сповнених значення звуків, зрозумілих його близьким. Він добре розумів батьків і єдину в домі служку, і його хвалили за «добру» поведінку. Він не діймав батьків ночами, чесно дотримувався заборони чіпати недозволені предмети і ходити, куди не можна, а головне, не плакав, коли мати залишала його самого на кілька годин, хоча й був ніжно прив’язаний до матері, яка не тільки сама годувала малого, але без жодної сторонньої допомоги доглядала і бавила його. Це славне маля, попри свою лагідну вдачу, мало неспокійну звичку: всі дрібні предмети, що потрапляли йому до рук, закидати далеко від себе, у куток кімнати, під ліжко або деінде, через що розшукування та збирання його іграшок становило непросту роботу. Причому, розкидаючи іграшки, він із зацікавленим і вдоволеним виглядом вимовляв гучне і протягле «О-о-о-о!», яке, на одностайну думку матері та мою, було не просто вигуком, а означало «геть» [Fort!]. Зрештою, я збагнув, що це гра і що дитина всі свої іграшки вживає за призначенням, тобто, відкидаючи їх геть від себе, тільки бавиться ними у «бути геть» [Fortsein]. Одного разу я зробив спостереження, що зміцнило таке моє припущення. У малого була дерев’яна шпуля з намотаною на неї шворкою. Йому ніколи не спадало на думку, наприклад, тягати її за собою по підлозі, тобто бавитися з нею, як із візочком, натомість він, ухопивши її за шворку, дуже спритно закидав іграшку за спинку свого ліжечка, так, що шпуля зникала за ним, і вимовляв при цьому своє багатозначне «О-о-о-о!», потім знову витягав шпулю за шворку з-за ліжка і зустрічав її появу радісним «тут» [Da!]. Це була завершена гра із зникненням і появою, хоча здебільшого можна було спостерігати тільки перший її акт, повторюваний невтомно і захоплено, попри те, що найбільше задоволення, безперечно, пов’язувалося з другим актом[6].
Тлумачення гри відтак не становило вже труднощів. Вона походила з великої культурної роботи, яку дитина проробила над собою, обмежуючи свої потяги (відмовою від їх задоволення), і яка виявилася у тому, що малий не опирався більше відходу матері. Він відшкодовував собі цю відмову тим, що, послуговуючись доступними йому предметами, ніби інсценував зникнення і появу – відхід і повернення. Для афективного оцінювання цієї гри байдуже, звісно, сама дитина її винайшла чи засвоїла з чийогось прикладу. Наш інтерес зосереджується на іншому аспекті. У разі відходу матері дитина не може бути задоволеною чи бодай байдужою. То як узгоджується з принципом задоволення те, що своє болісне переживання дитина повторює у вигляді гри? Можливо, відповідь на це запитання полягає в тому, що відхід виступає передумовою радісної події повернення, яке, насправді, є метою гри? Цьому припущенню суперечить
Подальше спостереження підтвердило цю інтерпретацію. Одного разу, коли мама пішла на кілька годин, по поверненні малюк зустрів її повідомленням «Малеча o-o-o-o», яке спочатку залишалося незрозумілим. Невдовзі з’ясувалося, однак, що впродовж самотніх годин малий знайшов спосіб бавитися у власне зникнення. Він виявив своє віддзеркалення у видовженому дзеркалі, що трохи не діставало до підлоги, а потім причаївся перед ним так, що відображення пішло «геть» (прим. авт.).