Різдвяний сюрприз. Андрей Курков
Можете там дізнатися!
– Та це далеко! – засмучено видихнула Рената.
– Набагато ближче, ніж Каунас, у будь-якому випадку. Менше шістдесяти кілометрів!
Попрощалася Рената, вийшла на морозець.
«Сюрприз не вдається, – подумала вона. – А добре було б йому роботу підшукати! От би він зрадів!»
Проїхалася в центр містечка на Баранаускаса, зайшла в кав’ярню, замовила чаю з обліпихою. Згадала, як показувала Вітасу Музей янголів і як він спочатку сміявся над усіма цими стоячими та підвішеними окриленими фігурками, поки не зупинився перед янголом-мандрівником – дерев’яною статуеткою з двома валізками в руках. Чимось цей янгол-мандрівник зачепив його. Після цього він уже й на інших янголів дивився не так саркастично та поблажливо. А після музею вони прийшли сюди, в це кафе. І вона пила такий же обліпиховий чай, а Вітас узяв кави. І пообіцяв показати їй Каунас і Музей чортів. «Каунас подивлюся, а до дідька не хочу!» – регочучи, сказала йому тоді Рената. Столик, за яким вони сиділи та розмовляли про Каунас, зараз зайняла пара пенсіонерів. «Я теж ніколи туди не хотів, але знаю, що чортів там більше, ніж у вас янголів! Навіть твій дід про це знає!» – знову пролунав в пам’яті Ренати веселий голос Вітаса. Гарно вони тоді погуляли і побалакали тут, в Анікщяї! І зараз їй тут добре, хоча сьогодні вона сама. Зате наступного разу вони приїдуть сюди удвох! Адже добре мати улюблену кав’ярню, улюблену кондитерську, улюблений хлібний магазинчик, що завгодно, але улюблене. Щоб можна було тримати в пам’яті ніби живу мапу рідного містечка та знати, де, на якій вулиці і в якому будинку для тебе завжди привітно сяють вікна, хоча ти там і не живеш!
«А може, з’їздити в Паневежис, знайти там ветлікарню і дізнатися, чи є для Вітаса робота ветеринара? – подумала раптом Рената. – Автобусом туди годину їхати, не більше! Якщо б його взяли, я б відвозила його на автобус, а потім забирала з автобуса додому! Все одно рано чи пізно в Анікщяї для мене робота знайдеться! І тоді буду щовечора приїжджати сюди і пити обліпиховий чай, поки його автобус не під’їде до автовокзалу!»
Дівчина замріяно поглянула у вікно і побачила, як летять униз сніжинки – великі, пухнасті, легкі. Здалося, що на вулиці стало темніше.
Посиділа ще з півгодини, допила помаранчевий ароматний чай. Вийшовши на поріг, зупинилася й зойкнула – з неба повалив справжній снігопад! Не повірила своїм очам, шморгнула кілька разів, накинула каптур на голову. Підійшла до машини, а вона вже не червона, а біла від снігу. Хитнула здивовано головою і в кав’ярню повернулася перечекати. Їхати під таким снігопадом не хотілося! У неї ж таки не снігохід, а машинка на чотирьох маленьких коліщатах!
Повернулася за свій столик і заради різноманітності попросила чорний чай із медом. За вікном продовжував валити сніг, й іноді Ренаті здавалося, що його хтось прямо над вікном лопатою вниз скидає. Бо деякі сніжинки немов збиралися разом і падали швидше за інших через свою «дружню» важкість.
Розділ 25. Париж
Паризьке метро заколисує