Зеров. Поховальний промовець. Євгенія Кужавська

      – Не бачиш? – катував її питаннями замість відповідей Тичина.

      Щоб там не говорив пан професор Микола Зеров про лагідну вдачу і сонячний характер цього типа, Соля звикла вважати його нестерпним. Навіть собі не могла дати відповідь, за що так любить його вірші і ненавидить його самого. Бо не засяяв?

      Він повільно розглядав валізку, яку тримав у руці.

      – Їдеш? Куди?

      – Не можу сказати.

      – Це ж чому?

      – Ще не знаю.

      – Тоді як же ти їдеш? – здивовано запитав.

      – Я їду звідкись, а не кудись. Їду з міста.

      – Це місто не з тих, які так просто відпускають.

      Соля звела руку, вихопила валізку.

      – Мене відпустить.

      Він усміхнувся.

      – Сподіваюсь, мене теж. Колись.

      Простягнув їй аркуш без коментарів. Узяла, не читаючи, сховала в кишеню. Покинула його під брудним небом ловити обличчям скупі промені напіввесняного сонця. Йшла і сама не знала куди. Мала б у бік колій, ішла від них. Іти було важко, чобітки грузли в багні, валізка тягла руку вниз. Сумна процесія, частиною якої вона стала, несла її геть від вокзалу.

      Люди вважають, що пливти за течією – погано. Перехресниці знають, іноді пливти за течією – вкрай необхідно. Соля попливла. Іти стало легше, вона майже не відволікалась на валізку, що іноді чіплялась за пальто, роздивлялась людей. Намагалась зрозуміти, кого ховають, чому такий великий натовп. Кількості домовин не дивувалась – урешті, Соля бачила вдосталь трупів на вулицях цієї зими. Певне, якесь перепоховання. Ішла майже у трансі, не помічаючи, як минули будинок Центральної Ради. Натовп зменшився. «Певно, вийшли на фінішну пряму», – подумала Соля.