Буйний День. Джек Лондон
мої надії! Я пустив усе за вітром, аж засвистіло, і мушу рушати до Даї.
– Назовсім? – спитав хтось.
Гнівний вираз перебіг по обличчю Гарнішеві, але за мить природна добродушність узяла гору.
– Що, на глузи мене береш? – відповів він, усміхаючись. – Звісно, я не маю на думці зовсім утікати.
– Ану забожися, Буйний Дню! – гукнув той самий голос.
– Залюбки. Уперше прийшов я сюди через Чілкутський перевал в осінню сніговицю вісімдесят третього року. Я мав тільки подерту сорочку на хребті та жменю борошна – ото й усього добра. Цілу зиму заробляв на харчі в Джуно, а навесні ще раз перейшов Чілкут. І ще раз голод погнав мене назад. На другу весну я прийшов знову та й заприсягнувся, що не піду звідси, доки не візьму свого. Отже, ще й досі я його не взяв, через те я й тут і, далебі, не маю на думці поки що йти звідсіль. Відвезу пошту й гайда назад. Ані на ніч не зостануся в Даї. Візьму пошту, переміню собак, захоплю харчів і – назад через Чілкут. І ще раз заприсягаюся й пеклом, і головою Іоанна Хрестителя, що не піду звідси, доки не загребу банку, і, кажу я вам, чималий він мусить бути!
– А який це, по-твоєму, чималий? – спитав унизу Бетлс, що ніжно обіймав йому ногу.
– Еге, скільки? Який це, по-твоєму, чималий? – загукали інші.
Буйний День подумав хвильку.
– Чотири або п’ять мільйонів, – повагом промовив він нарешті й підніс руку, щоб замовкли, коли на його слова пролунав глузливий регіт. – Але я не заганятимусь дуже, підведу риску й під мільйоном. Зате ж ані на унцію не менше! Тільки тоді піду з цього краю.
Його слова знову зустрінуто вибухом глуму. Досі ще нікому не траплялось не те що мільйона – сотні тисяч заробити. Увесь видобуток золота на Юконі не сягав п’яти мільйонів.
– Слухайте, – крикнув Буйний День, – ви бачили, яку купу золота загарбав сьогодні Кернс? До прикупу він був нам не страшний. Його три королі мало чого були варті. Але його серце чуло, що йде четвертий, і він узяв його. Отак і моє серце щось чує. На Юкон іде велике золото. Воно вже ось-ось! Це я не про Лосячий кажу, ані про Березовий струмки. Про них і говорити не варто. Я кажу про справжнє золото, що від нього вам волосся дубом стане. Воно вже лізе з землі, і ніщо його не спинить. Воно вилізе там, вище по Юкону. Як вам треба буде знайти мене, то мої сліди приведуть вас кудись до Стюарту, Індіяни чи Клондайку: тільки привезу пошту й зараз лечу на ті річки, аж закурить за мною. Воно йде, хлопці, багате золото під самим дерном, по сто доларів на миску, і п’ятдесятитисячний табун рине сюди на пашу. Як золото прийде, тут чисте пекло закипить!
Він підніс до рота чарку віскі.
– За те, щоб усі ви взяли свою пайку з нього!
Він випив віскі, зліз зі стільця й знову потрапив у Бетлсові ведмежі обійми.
– Слухай, Буйний Дню, я б, тобою бувши, сьогодні не поїхав, – сказав підійшовши Джо Гайнс. – Я допіру дивився на градусника надворі. Мороз кусається: шістдесят два під нулем, і до того йдеться, що спуститься ще. Ліпше перечекати.
Буйний