Маленька господиня Великого будинку. Джек Лондон
здибав добрі трунки,
То вже їх пив не сам,
Хто знюхав щедру здобич,
То вже казав і нам
В таємних наших бухтах
Аж на краю землі,
Як ми туди спливались
Смолити кораблі.
Ладнали вбогі шатра –
Вітрило на веслі,
Коло багать сиділи,
Закурені, в смолі,
І знов летіли далі
За покликом жадань
Так хутко, мов той якір,
Що пада в водну хлань.
Де ми скидали зброю
Й під пальмами в шинку
В яку палючу спеку
Шукали холодку?
О джерело в пустелі.
Де, спраглі, ми пили,
І хліб, що не доїли,
Й вино, що розлили!
Юнак, жагу спізнавши,
Вдова в тяжкій журі,
Знудьговані за шлюбом
Дівчата на порі –
Усі, кого жадання
Невтолені печуть,
Збагнуть мою гризоту,
Що днів тих не вернуть!
Зрозумійте його, ви, літні люди! Зрозумійте його так, як я, молодий, зрозумів! Ось що він каже далі:
Я думав – пізня втіха
Пишніше розквіта,
І задля тої втіхи
Промарнував літа,
Аж поки, всім на заздрість,
Але й собі на жаль,
Зробивсь я дон Дієго,
Найвищий адмірал!
– Слухайте, опікуни мої! – вигукнув Дік, і обличчя його палало пристрастю. – Ви думаєте, що мене не печуть невтолені жадання? Ні, я горю вогнем! Але я стримую себе. Не думайте, ніби я вже здохляк, коли поводжусь у коледжі, мов такий собі статечний цяця-хлопчик. Я молодий. Я живий. Я здоровий і повний снаги. Але я не хочу дати маху. Я стримую себе. Не кваплюсь, не чіпляюсь на перший-ліпший гачок. Я ще тільки готуюся. Але втіх своїх я не проґавлю. Не розіллю свого вина. І не нарікатиму потім, як Дієго Вальдес:
Вже не навіє вітер,
Не вихлюпне бурун
Ватаг довкола вогнищ
По берегах лагун,
І джерела в пустелі,
Де, спраглі, ми пили,
І хліба, що не з’їли,
Й вина, що розлили…
Чуєте, опікуни? Ви знаєте, як то воно вдарити ворога, вдарити у захваті бою, просто в щелепу, і звалити його собі під ноги? Я хочу цього! Хочу й кохати, й цілувати, і важити собою, і шаліти з надміру здоров’я та снаги. Я хочу спіймати свою долю. Хочу мати власну ватагу біля вогнищ – і то ще поки молодий, але не занадто. І я матиму все це. А поки що я стримую себе, вчуся, готуюся – щоб потім, коли попущу собі віжки, бути добре підкутому. Тоді вже моя доля не втече від мене! О, повірте мені, я не завжди сплю спокійно!
– Справді? – запитав містер Крокет.
– А ви ж як думали? Ні, я ще не починав дуріти, але як почну, отоді побачите!
– А коли ж ти почнеш? Як одержиш диплома?
Дивовижний юнак похитав головою.
– Ні, після диплома я ще піду принаймні на рік до сільськогосподарського коледжу, на додатковий курс. Бачте, мене починає захоплювати сільське господарство. Я хочу щось зробити в ньому… Щось створити. Бо мій батько, можна сказати,