Маленька господиня Великого будинку. Джек Лондон
далі вони переходили в крутіші узгір’я, вкриті лісом, а ті знов спиналися все вище й стрімкіше, виростаючи в могутні гори. В четвертій стороні стіна гір та пагорбів не спиняла погляду. Там місцевість рівнішала, помалу спадаючи вниз до широкої, безкрайньої рівнини, неоглядної навіть у прозорому, різкому повітрі морозяного ранку.
Кобила під Форестом захропла. Він стиснув їй боки й завернув назад на дорогу, під саме узбіччя, бо назустріч, цокаючи ратичками по жорстві дороги, пливла річка білого лискучого шовку. Форест із першого погляду впізнав свою череду призових ангорських кіз, що з них кожна мала свій родовід і життєпис. Усіх їх було до двохсот. Форест сам суворо добирав череду і знав, що не стрижена восени лиснюча шерсть на їхніх боках, тонша й м’якша за пушок на голівці у немовляти, біліша за альбіносове волосся, навіть у найгіршої сягає довжини понад дванадцять дюймів, а у найкращих – цілих двадцяти; вона фарбується в який завгодно колір, іде на жіночі перуки, і за неї платять шалені гроші.
Та й саме видовище аж очі вбирало. Дорога обернулась на рухливу стрічку з білого шовку, оздоблену самоцвітами жовтих, ніби котячих, очей, що пропливали повз Фореста, сторожко й цікаво дивлячись на нього і на його неспокійну кобилу. За чередою йшли два пастухи-баски – невисокі, кремезні, смагляві чоловіки з живими, виразистими, споглядально-глибокодумними обличчями. Перед хазяїном вони поскидали брилі й уклонилися самими головами. Форест підняв праву руку, із зап’ястка якої звисав нагай, і відповів напіввійськовим привітанням, торкнувши вказівним пальцем широкі криси капелюха.
Кобила знов загарцювала й закрутилась під ним, а він, стримуючи її поводами та легким доторком остроги, все дивився услід потокові чотириногого шовку, що затопив дорогу своєю лискучою білістю. Він знав, куди й нащо женуть тих кіз. Надходив час окоту, і їх спускали з чагарюватих гірських пасовиськ у долину, до кошар та обор, де їх ревно доглядатимуть і щедро годуватимуть, поки одержать від них приплід. І, дивлячись на своїх кіз, він в уяві порівнював їх з найкращими турецькими та південноафриканськими ангорськими козами, яких коли бачив. Його череда витримувала те порівняння. Вона виглядала добре. Навіть дужо добре.
Форест рушив далі. Навколо брязкотіли на лапах машини, що розкидали гній. Віддалено по низьких розлогих пагорбах повільно ходили туди й сюди поперек схилів численні запряги його тяглових ширських кобил – по три в плузі; вони орали зелене дерниння, вивертаючи наверх багату перегноєм темно-брунату землю, таку важку і крихку, що вона майже не потребувала борони – сама розсипалась на дрібні грудочки й робилася готова до засіву. Там мали сіяти кукурудзу та сорго на силос для його худоби. А на інших схилах, за правильною сівозміною, вже вигнався по коліно ячмінь, і ще на інших буйно зеленіли конюшина та вика.
Усі ті лани довкола, великі й малі, були розмірені й розплановані так зручно для роботи, що потішили б серце й найприскіпливішому фахівцеві. Огорожі скрізь були