Міжзоряний мандрівник. Джек Лондон
завдовжки, з великими важкими мідяними кільцями вздовж обох боків. Воно вузьке, не відповідає об’ємові тіла, що має в ньому лежати, та й не однакової ширини: у плечах і на клубах ширше, ніж у стані.
Таку сорочку розстеляють на підлозі, і тому, кого хочуть покарати або витягти з нього визнання, наказують лягати на неї долілиць. Хто опирається, то його ще й налупцюють. Звичайно закінчується тим, що в’язень лягає, як того вимагають кати, тобто, як вимагаєте ви, любі громадяни, бо це ж ви годуєте катів і платите їм за їхню роботу.
В’язень лягає долілиць. На спині йому стягають краї сорочки і, засиливши мотузок у мідяні кільця, зашнуровують так, як ви шнуруєте черевики, тільки, звісно, ніхто так міцно не стягує собі ноги. На в’язничному жаргоні це зветься «сповиванням». Часом, коли наглядачі лихі або мають особливий наказ, вони ще натискають коліном на спину, щоб дужче стягти мотуз.
Чи вам коли траплялося занадто тісно зашнурувати черевики? За яких-небудь півгодини у підбитті починається страшний біль, пам’ятаєте, як уже за кілька хвилин ви не можете ні кроку ступити, доводиться розпускати шнурівку й послаблювати натиск. Гаразд, тепер спробуйте уявити собі, що вас усього так зашнуровано, тільки набагато тісніше; що стиснули вам не саму ступню, а ввесь тулуб, стиснули так, що здається, ніби серце, легені й усі інші важливі органи ось-ось луснуть.
Я пам’ятаю, коли мене вперше так сповили в карцері. Я тоді лише починав ставати «невиправним» одразу ж після того, як прибув у в’язницю. На верстаті в джутовій майстерні я виробляв свою щоденну норму – сто ярдів ткання – і кінчав роботу на дві години раніше, ніж треба було. І якістю своєю моя тканина була краща, ніж того вимагали. Проте, як зазначено у в’язничних книгах, мене покарали пекельною сорочкою за те, що на тканині були «вузлики» й «дірки», одне слово, за браковану роботу.
Сміх, та й годі. Насправді мій злочин полягав у тому, що я, новак, хоч і фахівець у вдосконаленні праці та зменшенні марної витрати сил, дозволив собі дати деякі поради головному ткачеві та пояснити цьому дурневі дещо таке, чого він не розумів у своїм ділі. Він при капітанові Джемі викликав мене до столу й показав мою роботу – страшну тканину, зовсім не ту, що я зробив. Він потім ще двічі викликав мене. Третій виклик, згідно з правилами майстерні, означав кару. І я перебув добу в пекельній сорочці.
Мене повели в карцер і наказали лягти долілиць на брезент, розстелений на підлозі. Я відмовився. Наглядач Морісон почав душити мене за горло, а Мобінс, в’язничний староста, тим часом гамселив кулаком. Я врешті ліг, як мені наказано. Своїм непослухом я роздрочив їх, і вони вже таки добре сповили мене, а тоді перекинули на спину, мов колоду.
Спочатку нічого страшного не було. Коли наглядачі грюкнули дверима й засунули їх за собою, лишивши мене в цілковитій темряві, була одинадцята година ранку. Кілька хвилин мені було тільки незручно – надміру-бо вони мене стиснули, та я сподівався, що воно минеться, коли я звикну лежати. Але дарма! Серце мені почало скажено стукотіти,