Рівно/Ровно (Стіна): нібито роман. Олександр Ірванець
частувалося дівчинку, з якою класі в сьомому вибирався в кіно у неділю, та досить вже спогадів!), вище за «Супутником» починався парк, цілий ненаписаний роман, три чверті, п’ять шостих, ні, дев’ять десятих юності твоєї, за гранітним метровим бордюром. Після парку, там, де він відступається вглиб від вулиці, – головний корпус гідромеліоративної академії, у давніші часи «водний інститут», в якому навчалась переважна, аж подавляюча більшість твоїх друзів дитинства й однокласників, далі п’ятиповерхові будинки чи то сталінської, чи хрущовської забудови, помешкання з високими стелями й під’їзди з широкими сходами, якими зручно зносити мерців у трунах, колишніх завідуючих відділами обкому, міськкому чи райкому, облвиконкому, райвиконкому або, у крайньому випадку, якогось управліня ДТСААФ, ліворуч – цвинтар Грабник, але вже не для них, не для цих мерців. Для них – Колоденка, колись перейменована на селище Молодіжне, так що й цвинтар у селищі отримав назву «Кладовище Молодіжне», що часом викликало недоречні усмішки у приїжджих, а на Грабнику вже років сорок нікого не ховають. Далі схил закінчується, і вже на рівнині, на узвишші – будинки новішого планування, перехрестя біля друкарні, власне, друкарня так і лишається праворуч, а тобі повернути ліворуч, на вулицю Артема – і вперед, повз двоповерхову лазню з табличкою «Бани», ряди довгих, критих шифером одноповерхових будиночків, називані «лініями», потім праворуч за спорудою дитячої поліклініки, навпроти понурої залізобетонної огорожі овочесушильної фабрики – й туди, у самий майже кінець вулиці Струтинської, у хвіст витягненого з заходу на схід (саме так, ззаду наперед іде нумерація помешкань) неймовірно довжелезного, аж на дев’ять під’їздів, сірого панельного чудовиська, будинку, що наприкінці сімдесятих певний час був найдовшим у місті, будинку, з якого кілька років тому ти вийшов до міста, загостював допізна і заночував на Ювілейному, щоб прокинутись в іншому місті, в місті з особливим статусом, там, по той бік Стіни. З дев’ятого поверху, з-за оббитих фальшивою шкірою дверей із тризначним числом на них ступив ти в невідомість, – і на довгі дні, місяці опинився за Стіною. Щоб зараз під’їздити до «свого дому», як давно вже прийнято в нас говорити, хоча у цьому домі тобі належать якихось тридцять п’ять-сорок квадратів, укритих вичовганим блідо-вишневим лінолеумом…
«Home, sweet home…» – приспівують в кіно америкоси у таких от випадках. Цікаво, чи ж батьки знають про твій приїзд? Та, напевно, знають, мусили б їм повідомити. Чекай, хто б це мусив їм повідомити? Ну, як це хто – та ж сама інстанція, котра надіслала тобі дозвіл на приїзд. «ОУзмивон» якийсь, чи як його там. Старший інспектор Колтунець, чия монограма стоїть під друкованим текстом запрошення-дозволу. Або його заступник, заступниця, секретарка яка-небудь. Вони ж на те й існують, ці компетентні органи. Ач, як ти швидко, щойно опинившись по цей бік Стіни, почав думати по-тутешньому. А може, й нема тут ніяких «компетентних органів»? Та ні, де ж їх нема… Швидше можна припустити, що той старший інспектор, або його заступник,