Сатирикон-XXI (збірник). Олександр Ірванець
Тарас Григорович зараз встав з могили на Чернечій у Каневі… – Чмонь молитовно звів очі д’горі й завмер.
Шлойма скосив очі на Зубчука, що сидів праворуч. Той благоговійно і заворожено намагався відшукати на стелі ту саму точку, в яку дивився зараз київський професор.
– …він одразу ж добряче нам’яв би вуха цим самозваним дослідникам! – Голос Чмоня твердів і вищав (з наголосом у слові «вищав» на обох складах). – А декому він стягнув би штани й добряче відходив би його паском, паском, ременем, кропивою!!! – Чмонь аж тіпався над кафедрою, щосили показуючи, як немилосердно шмагав би Т. Г. Шевченко самозваних дослідників своєї творчості.
«Якої біди я тут сиджу? – майже з розпачем, різко й зненацька подумав Шлойма. – Надворі такий чудовий осінній день, може, один з останніх погожих днів у році. Міг би пройтися містом, парком, у якому не був уже стільки літ». Бажання було настільки непереборним, що він аж смикнувся звестися з-за столу, і лише спійманий гострий погляд Зубчука пришпилив його назад, до незручного дерев’яного стільчика з надламаною спинкою.
Тим часом професор Чмонь, зробивши чергову паузу, підвів голову, наче хотів ухопити якнайбільше повітря у свої широкі груди, – й раптом, коротко кашлянувши, захрипів і почав сповзати з кафедри, благально простягнувши руки до письменницької аудиторії. Зубчук і ще хтось із письменників після миті-паузи кинулись до професора. Зчинилася загальна метушня, залунали заклики: «Води!», «Води!» – а води, як на зло, ніде не знаходилося, хтось вибіг у коридор, хтось іще підставляв стільця під обважніле професорове тіло, – і тут Шлойма цілком несподівано для себе самого підвівся й, не особливо навіть криючись, вийшов за межі холу, не до вхідних дверей, а в протилежний бік, у глибину будівлі. Широкий коридор з вікнами праворуч і дверима по лівому боці тягнувся у глибину Дому ідейної роботи. Останні двері в кінці коридору мали на собі літеру «М», набиту під трафарет. Шлойма прослизнув досередини і роззирнувся. Вікно було одне, на протилежній від дверей стіні, височенько над двома пісуарами. Аби лиш ніхто сюди не зайшов – і можна спробувати…
Раптом в одній з кабінок чмихнув двічі чи тричі зливний бачок, дзеленькнула пряжка на паскові, й за мить з кабінки виринула квадратноплеча постать Самчука. Підійшовши до крана, він тицьнув долоні під тоненьку цівку води й, зиркнувши через плече на письменника Ецірвана, котрий укляк над пісуаром, запитав з усмішкою в голосі:
– Що, Шлоймо Васильович? Підсадити?
І рвійно обтріпуючи долоні, швидко вийшов з туалету, притримавши двері, щоб не хряпнули.
І що ви цим хотіли сказати? Що за підколки такі? До чого вони? Шлойма відпровадив його поглядом, для виду посовав туди-сюди зіпера на штанях (хоч би не забути, що ривків «туди-сюди» має бути парна кількість, бо ходитимеш потім з душею, відкритою всім незгодам світу), прислухався. У коридорі панувала цілковита тиша. Ось цього вони від мене зараз точно не чекають!..
Обтічні боки порцелянової