Криївка. Олександр Вільчинський
– Славко вже не діставав свого плану, а лише кивнув головою у напрямку долини.
«Де німці» – це означало копати при самій дорозі, по якій час від часу повз нас проїздили машини, і це створювало певні незручності. Славко не хоче, аби нас у чомусь запідозрили, і, зачувши машину, кидає городника, й ми вдаємо, що просто стоїмо.
– Тут вони залягали й відстрілювалися, повинні ж бути хоч гільзи, хоч одна? – тримає паузу Славко.
Біля дороги невеличкий насип, і ми на ньому й копаємо. Земля тут дещо твердіша, злежана. Майже нема корінців і жодного жолудя, зате повно дрібного каміння й дощових черв’яків. Тут уже лезо городника скрегоче раз за разом, черкаючи камінці, і ми вже просто перестаємо звертати на них увагу. Каменів ми вже не рахуємо, черв’яків також, хоча, якби збиралися на риболовлю, їх можна було б назбирати повну банку. Зате викопали п’ять іржавих кришечок від пляшок із газбулькою чи пивом, а ще – іржавого цвяха й кусок алюмінієвого дроту.
Коли ж після паузи, викликаної черговою вантажівкою, що прогуркотіла повз нас у напрямку Кременця і услід якій Славко випустив із городникового держала дві короткі й одну довгу, ми пройшлися вздовж дороги трохи далі й копнули там, то майже одразу натрапили на кубло земляних ос. Ми їх просто розворушили у норі, і вони навіть пробували нас атакувати, й ми мусили відбігти глибше у ліс.
– Ну добре, харе! – Славко витирає піт з чола. – Пішли ще з цього боку попробуємо, – показує він на підвищення, якщо стати обличчям назад до села, то зліва від дороги.
– Иги, правильно, не могли ж наші з одного тільки боку стріляти, – підтримую я його намір. – Якщо мали два «дегтярі», то один там поставили, а інший – тут… Навіть якщо й один, то все одно хтось мав і тут залягти, щоб уже з двох боків?
Мені вже трохи набридло це копання, але я намагаюся не подавати виду.
– Ми торік тут з мамою опеньки збирали, і тут, і кругом Лугу, – ділюся я спогадами. – Тут їх стільки було, я ще стільки не бачив! Такі-во шапки! – розтягую я якомога ширше вказівного і великого пальця.
– Великі – то робашливі, – кидає Славко. – Моя мама великі викидає, навіть не чистить.
– Не знаю, може, й там були робашливі…
Але Славко не дає мені договорити.
– Диви, диви!
На гілці перед нами й справді сидить, нашорошивши вушка, маленьке руденьке створіння.
– Иги, білка! – його здивування враз передається й мені.
Білка враз метається з гілки на гілку, перестрибує на інше дерево й карабкається догори.
– Ту-ту! Ту-ту! Ту-ту! Ту-ту!.. – проводжає її Славко самими лишень короткими. – Ту! Ту! Ту! – переходить на одиночні.
Тим часом білка зникає у верховітті, по соші гуркотить чергова машина, й через пару кроків ми знову починаємо копати. І з першого ж штика натрапляємо на мурашник. Це не руді парамуди, у мурашники яких баба Христя час від часу ставить пляшки із сиропом, збираючи для натирання їх мурашиний спирт, а звичайні чорні. Копати можна, зате землю перебирати незручно… Доводиться відходити далі, але, як ми згодом зрозуміли, мурахи