Дерева на дахах. Олександр Вільчинський
горілка, – щоразу веселився Міхал.
Дещо тупувато, але йому було весело. І мені з ним також. Я й досі його згадую, особливо за сніданком чи обідом, бо у тюремній їдальні ми сиділи поряд за одним столом, але де він тепер і що з ним, не знаю. Тату розпластаної ящірки на карку – його автограф і єдине, що у мене від нього залишилось…
І Міхал, і Ярко, й усі інші, з ким мене зводила доля, я часто всіх їх перебираю у пам’яті. Я згадую всіх, і, може, й про мене хтось із них часом згадує незлим тихим, і, може, саме це й тримає нас на світі, коли ми ще маємо бажання щось згадувати. Це як медитація, майже як обов’язковий післяобідній ритуал за кавою у «Пінгвіні». Тоді, після «бундесу», я тільки й робив, що їв, п’ять разів на день. Їв і ніяк не міг наїстися. Пиріжки, пончики, булочки з повидлом і без. Я їх жував безперестанку.
А якщо мав гроші, то лазив снідати у «Нашу кухню» на Руській. Це недалеко від студії, яку ми орендували на пару з Орком у «Пензі-Роксолані» (за совєтів – будинок побуту «Пенза», за незалежності перейменували у «Роксолану») і де я, повернувшись у місто, й оселився. У «Нашій кухні» я замовляв котлету по-домашньому на перше, голубці на друге, а яєчню з беконом на десерт, запиваючи все це великою гальбою пива… Але через годину знову хотів їсти.
Здавалося, що мій шлунок тоді почав перетравлювати все за якоюсь дуже скороченою програмою. І ще одна моя тогочасна аномалія – хоч як я напихався за сніданком, обідом і вечерею, вже не кажучи за улюблене сало з цибулькою перед сном, але ваги не набирав. Може, тому, що багато рухався, а ще, може, через горілку. А Орко ще підцикував, що в мене, як у бузька, одна пряма кишка.
Після кави у «Пінгвіні» я зазвичай брав курс на «Анастасю», де ставив на піднос борщ із пампушками та часником або солянку, і це я називав ланчем. До речі, такої убойної солянки, як в «Анастасії», я давно ніде не зустрічав. Але до неї я ще доставляв два пластикових коритця – з холодцем і хроном та із салатом з капусти. Могли бути й інші варіанти. Відтак після двох обідів на вечерю я вже падав на хвіст Оркові, і ми йшли у його улюблену «Пиріжкову» на бульварі, де брали по порції вареників. А звідти знову попід каштанами повз «Пінгвін», де до того часу вже назбирувалося трохи більше народу, і тоді, власне, й починалося те, що ми називали «фестом», і вже настільки, наскільки вистачало бабла і здоров’я. Нерідко й до ранку. Тоді це вже стало майже звичкою, а зараз краще не згадувати про той тупий рік!.. Скільки бабла було просцяно.
Я почав тоді жити з однією заочницею. Вона мала гарні великі груди і була не проти мені позувати, тільки лице закривала, щоб чоловік колись випадково та не впізнав. Але вона забагато бухала. Принаймні одне з нас точно мало би бухати менше. Інакше ми б не забули закрутити воду у вмивальнику і не затопили б нашої студії й сусідів-взуттьовиків піді мною також. Скандал, смердьож, якого давно не було! Тоді й проблеми з орендою почалися, що я мусив урешті-решт урити на чехи, в ту пензлювату Прагу.
Ця цицьката мені тоді дорого обійшлася. Зопалу я стер усі її фотки, а під