Вбивство Петлюри. 1926. Д. В. Табачник
цієї праці насамперед у тому, що її автор був на цьому процесі захисником Шварцбарда і як ніхто інший знав усі документи справи. Серед досліджень антипетлюрівського напрямку слід назвати також роботи відомих істориків, професорів Шимона Дубнова й Алана Дерюша, видані в 1950 – 1960-хрр., а також працю сучасного американського історика Юрія Фінкельштайна.
Але квінтесенцією цих поглядів слід уважати велику, на півтисячі сторінок, монографію історика Саула Фрідмана, видану у Нью-Йорку в 1976 p., сама назва якої – «Погромник. Убивство Симона Петлюри» – свідчить про позицію автора. Ґрунтовністю своєї джерельної бази й великою кількістю цитованих документів ця книжка на деякий час припинила дискусію і змусила ще раз пильно придивитися до паризького процесу 1926–1927 років.
Чимало цікавих документів і свідчень, що безпосередньо стосуються злочину (чи звитяги?) Шварцбарда, зберігаються в архівах і бібліотеці Інституту єврейських студій у Нью-Йорку, у фонді, який має назву «Архів Чериковера», та в паризькій бібліотеці імені Симона Петлюри.
Тож, будучи знайомими з гострополемічною літературою про вбивство колишнього глави Директорії, інші документи, що проливають світло на процес над Шварцбардом, і маючи можливість познайомитися безпосередньо із судовими матеріалами гучного процесу та іншими архівними матеріалами, ми б хотіли об'єктивно розповісти, як драматично й напружено проходили в 1926–1927 pp. слідство у справі про вбивство Симона Петлюри та судовий процес над Шоломом Шварцбардом.
Чи вдалося знайти «руку Москви»?
Із тим, що Шолом Шварцбард був праведним месником, рішуче не погоджуються історики української діаспори й діячі еміграції. Згідно з їхнім твердженням, убивця був звичайнісіньким агентом ОДПУ, терористом-найманцем Москви, якого відрядили на знищення Петлюри, озброївши та підготувавши саме для цього. Таку версію вони висунули й намагалися обґрунтувати ще в 1926 році.
Професор Кульчицький, наприклад, пише: «Українці (маються на увазі діячі петлюрівської еміграції. – Авт.) постійно ставили собі питання, чому забито саме Петлюру, а не Денікіна, Волинця, Булак-Балаховича чи когось іншого з відомих погромників, які тоді постійно мешкали в Парижі? І відповідь для них очевидна. Система їхньої аргументації така: на відміну від них Петлюра очолював український національно-визвольний рух і саме цим був для ворога небезпечним. Більшовики постійно переслідували Петлюру, удавалися також до дипломатичного тиску, змусили його виїхати з Польщі».
Останній аргумент, наведений професором, відповідає дійсності. Вислання Петлюри, роззброєння решти його армії на території Польщі, припинення терористичних нападів петлюрівців через кордон справді активно домагався здійснити дипломатичним шляхом тодішній голова Раднаркому України Християн Раковський. Згідно з мирним договором між Україною й Польщею 1921 p., український повпред у Варшаві вимагав від польського уряду негайно інтернувати та роззброїти