Козацькі війни К. Косинського та С. Наливайка. 1591-1596.
владі воєводстві.
Щоб якось зменшити тиск свавільників, українські державці влітку 1592 року намагалися спрямувати їхню енергію поза межі України – на спустошення московських кордонів або походи на татар. Козаки дійсно кілька разів нападали на татарські улуси й навіть нібито ходили в морський похід до Туреччини, де спалили місто Бабу (?) та три інших міста і навіть дійшли до околиць Константинополя. Якщо згадки про це відповідають дійсності, то вони є першими про морські походи козаків безпосередньо до Туреччини. Однак ці походи були нечисленними й не викликали міжнародного резонансу.
Відносний зовнішній спокій в українських воєводствах присипляв пильність центральної польської влади, яка була щодо козацтва стороннім спостерігачем. У Варшаві добре розуміли необхідність перебування козацтва на південному кордоні, особливо доки не змінилася напруга у відносинах із турками. Можливо також, польська влада сприймала козацькі заворушення у волості як вимушену плату за те, що козацтво не йшло в нові походи за кордон і не створювало цим нових загроз Речі Посполитій. Тобто державній владі було нелегко побачити в козацтві серйозного внутрішнього ворога. Крім того, поширені в країні сутички шляхти з жовнірами притлумляли сприйняття виступу козацтва як явища незвичайного. Представники влади знали, що не заплатили козакам за службу, тобто не виконали своїх зобов'язань перед ними. Восени 1591 року була виплачена лише частина обіцяної суми (шістнадцять тисяч злотих). Ще однією причиною стриманого ставлення центральної влади до козацьких заворушень були прохолодні стосунки між панівними польськими родами та князями Острозькими. Острозькі були наймогутнішими магнатами країни, а це викликало заздрість і небажання їм допомагати. Тому в козацьких діях 1591–1592 років вищу державну владу по-справжньому непокоїв лише один принципово важливий момент. На підконтрольних територіях козаки намагалися запровадити власний «присуд» (свій суд) і встановлювати свою владу. Уперше на це звернув увагу Костянтин Острозький. Волинська шляхта теж із тривогою наголошувала, що «козаки до присяги на послушенство собі примушують, підбиваючи… на послушенство своє». Про це добре знали у Варшаві.
В універсалі до української шляхти король перераховував провини козацтва в такому порядку: «Так далеко розбіглася сваволя низових козаків, що наші, панів сенаторів і шляхетських людей міста, міцно і способом неприятельським добувають, плюндрують, підданих мордують, здобутки і речі домові забирають, а що більше, так те, що шляхетського, як і міського стану людей, до віддавання собі присяги і послушенства примушують, що є противно достоїнству нашому і покоєві посполитому». Обурення короля зрозуміле, адже, згідно з законами й традицією, населення складало присягу лише йому, а в приватних володіннях – ще і їхнім власникам, магнатам, що символізувало зверхність сюзерена щодо підданих.
Як бачимо, уряд і шляхта чітко усвідомлювали, у чому полягає найбільша